Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- А що?! Чудова ідея! – засміявся Альбрехт.

- Але, Ваша Величність! - спробував його зупинити один з охорони.

- Нічого! – відмахнувся Альбрехт; взявши в того плащ і накинувши каптур собі на голову. - Я буду обережним.

Віз досить швидко їх довіз на околицю міста. Вулиця, де вони зупинилися, була кінцевою. На ній стояло мало будинків.

Будівництво він помітив ще здалеку. Альбрехт чув, що будується християнський храм, але поки був лише фундамент.

Альбрехт зліз із возу, разом із Отцем Василем та своїми охоронцями. Вони пройшли кілька кроків і побачили перед собою невеликий одноповерховий будиночок, з дахом, що явно протікав.

- Прошу вас, Ваше Весокість! – відчинив двері Отець Василь, поспішивши запалити вогонь у світильниках.

Хлопець пройшов у приміщення, оббігши його мимобіжним поглядом. У хаті було кілька кімнат. Загалом будиночок був досить світлим.

Чоловік, поклавши мішок із продуктами на стіл, заходився розводити вогонь у каміні.

- Зараз ми миттю висушимо ваш одяг!

Альбрехт пройшов до каміна, знявши з себе плащ. Він уже встиг замерзнути, раптом захотілося їсти та пити. Але хлопець не міг попросити. Якби він володів усіма заклинаннями, він би за лічені хвилини висушив одяг. А так йому довелося знімати з себе все, що намокло. Господар житла приніс йому свій одяг, щоб гість не замерз.

Альбрехт був йому вдячний. Але в присутності своїх охоронців він не міг вільно поговорити. Тому він знайшов спосіб їх позбутися на час. По дорозі отець Василь проговорився, що робить ремонт, тому молодий герцог наказав їм розібратися з дахом.

- Що нового у місті? - сівши в крісло, і взявши в руку чашку приготовленого для нього чаю, спитав Альбрехт. – Якщо є якісь скарги, я передам Великому герцогу!

- У мене особисто немає жодних скарг! До мене добре ставляться!

   Потроху вони розмовляли на різні теми. Альбрехт розповів про життя в Рамплурі, подорож до Заргансу. Він сам любив згадувати яскраві моменти свого життя. Деякі змушували його сміятися, деякі плакати.

Альбрехт з нагоди поділився рецептом своєї улюбленої страви. Вона була не складна у приготуванні, та й продукти для нього були. Хлопець уже давно сам нічого не готував, і встиг багато забути.

Альбрехт не забував, що він герцог, і що він має великий список, чого йому не можна робити.

Хлопець із сумом відвернувся від вікна, в яке дивився вже п'ять хвилин. По будинку розносився аромат щойно приготовленого супу, на столі все було накрито для вечері.

- Вас щось турбує, Ваша Високість? - підійшов до нього Отець Василь.

- Так! - затнувся Альбрехт. - Я не знаю, чи зможе хтось мені допомогти!

- Я все-таки священик! Можете мені все що завгодно розповісти! Будьте впевнені, те, що ви захочете залишити таємницею, такою і залишиться.

– Мені подобається одна дівчина... Але я навіть не знаю, як їй зізнатися в цьому. – важко зітхнув Альбрехт.

- Ця дівчина, мабуть, дуже гарна!

- Так, Отче! Вона прекрасна! Але… – хлопець не знав, як продовжити. - Вона з іншого часу.

- Вибачте за цікавість! Це Леді Вольфрам? – поцікавився чоловік.

Вперше за півгодини Альбрехт усміхнувшись кивнув.

- Ви добра та чуйна людина, Бог все бачить! Ви будете рано чи пізно винагороджені за це! Але, дозвольте запитати, як вона ставитиметься до вас?

- Начебто непогано! Ми раніше були майже нерозлучні, але зараз… Я боюся, що вона віддаляється від мене! Але якщо я сидітиму мовчки, я ніколи не дізнаюся про її справжнє ставлення до мене!

- Якщо ви все вирішили, мені залишається побажати лише удачі!

Альбрехт у відповідь усміхнувся, і вони пройшли до столу. На той час люди з його охорони перестали лагодити дах, і зайшли до будинку.

Альбрехт збирався недовго тут бути. Тим паче вже темніло. Потрібно було шукати транспорт та повертатися до замку.

* * *

Рада стояла на поверсі, де знаходилася їдальня та милувалася своїм відображенням у великому дзеркалі. На ній була дуже гарна зелена сукня, з відкритими плечима. Зібране у кінський хвіст волосся спадало водопадом по спину.

Дівчина виглядала ефектно з косметикою на обличчі. Вона вже давно не фарбувалася, але це був особливий випадок.

Закінчивши милування, Рада повернулася та пішла на вечерю. Їй відразу ж відчинили двері. Дівчина без перешкод потрапила до їдальні. Крива усмішка ковзнула по її губах – вона знала, що Альбрехта зараз немає, і Великий герцог вечеряє сам.

Підійшовши до свого місця, вона сіла на стілець. У той же час принесли столові прибори.

- Приємно апетиту, Ваша Величність! - усміхнулася вона, трохи нахилившись вперед.

Дівчина, взявшись за їжу, поглядала на Мерліна. Вона іноді йому підливала в кухоль вина, начепивши на губи посмішку. Їй було не дуже цікаво те, що він розповідав, але вона намагалася спіймати хоча б суть.