Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Хлопчик ще кілька разів схлипнувши, затихає й обвиває мене ручками за шию.

— Віїкує? — трохи відсторонившись, питає, мило викривлюючи слово. Дивиться на мене своїми неймовірно великими блакитними очима так, наче я дійсно фея й можу виконати будь-яке бажання.

— Вилікує, — обіцяю. Хоч і не повинна, адже не знаю напевно. Але відчуваю, що просто мушу прибрати цю тривогу з невинного дитячого погляду. Зробити все можливе, щоб Гленн посміхнувся.

— А ти зі мною? — кліпає мокрими віями. — Хочу, щоб зі мною. Поки Іїн хвоїє.

Закушую губу. Що маю відповісти? Емерею це навряд чи сподобається. У мене досі мороз по шкірі, варто лиш згадати той його гнівний погляд у дверях дитячої. Але Гленн довірливо тулиться й дивиться з такою надією, що серце кров’ю обливається. Я просто не здатна відмовити.

— З тобою, — зітхаю, передчуваючи знову сварку, і з ним на руках прямую до замку. До біса зарозумілого графа, діти не повинні страждати від того, що їх батьки закостенілі самодури. Хай кричить і свариться поки не лопне!

Залишок дня та вечір я проводжу з малюком у дитячій. Глен ніяк не хоче мене відпускати, а я не хочу його засмучувати. Хлопчик і так сьогодні злякався.

Вечеряємо ми там же, тільки до нас приєднується ще й Сет. Док поки не повернувся, а самій мені сидіти за великим та помпезним столом якось незатишно та трохи моторошно. Пізніше до нас приходить Зої, вона вкладає малюків спати, замінюючи Ілін, а я в неї напохваті.

Купати й заколисувати цих шибеників виявляється досить важко. Сет, звичайно ж намагається сам виконати гігієнічні процедури, ми лише допомагаємо у разі потреби. А ось Гленн бешкетує на повну силу, ляскаючи по воді маленькими долоньками й розбризкуючи її по ванній кімнаті. Через кілька хвилин мокрі вже всі: і я, і Зої, і Сет, який теж зайшов допомогти з братом, або відволікти (тут певною бути не можу), ну і, звісно ж, сам Гленн, задоволений і радісний, як слон. Навіть не віриться, що він ще кілька хвилин тому пхинькав, вередував й не хотів купатися. Тепер уже вередує, бо категорично не бажає вилазити з води. Проте Зої, тут просто захоплююсь її талантом, спритно витягає його з ванни, так майстерно заговоривши, що малюк отямлюється уже в мене на руках, загорнутий у нагрітий біля каміна пухнастий рушник.  Смішно відкриває рота, певно бажаючи обурено заплакати, але чомусь не починає. Лиш зітхає тихо й довірливо, поклавши голову мені на плече. 

У мене не було молодших братів і сестер, я зовсім не вмію поводитися з дітьми, правильно тримати, говорити, розмовляти, але в цей момент мої руки ніби самі знають, що їм робити. Все всередині наповнюється дивним щемливим почуттям, що примушує стиснутись серце. Це не любов, не можна полюбити чужу дитину за кілька днів, правда ж? Це просто співчуття, симпатія… Мені нікого тут любити не можна, інакше буде боляче… усім…

У дитячій завжди ночувала Ілін. Наразі цю місію доводиться взяти на себе економці. І неозброєним оком видно, що Зої для них дуже близька та рідна людина, а не просто прислуга. Я прощаюся з хлопчиками, бажаю їм добраніч і вже збираюся йти, але раптово маленькі пальчики хапають мою долоню і несподівано чіпко тримають.

— Ева, не йди, — просить Гленн. Його погляд знову перевертає щось у моїй душі й змушує боляче стиснутись серце. — Будь ласка…

Губки малюка тремтять, розумію, що він готовий ось-ось розплакатися. І я вже готова здатись.

Не можна нікого любити, не можна прив’язуватись. Ні мені, ні їм… — знову нагадую собі. Але один єдиний раз, маленький, тільки сьогодні я поступлюсь, я залишусь. Тільки раз. І все. Це потрібно їм… йому… чи мені?

— Звичайно я не піду, любий, — приречено присідаю біля ліжка, спираюся спиною об бильце. Схоже я добряче влипла…

— Обіцяєш, — в його очах хлюпається неспокій і страх.

— Обіцяю, — киваю у відповідь.

Дитина, заспокоївшись, знову лягає, але мою руку так і не випускає. Зої дає мені невелику подушечку, щоб я підклала її під спину, і я вдячно усміхаюся.

Через кілька хвилин пальчики Гленна розслабляються, а моя долоня легко вислизає з чіпкого захоплення.

— Усі леді, можете йти. Він спить. — повідомляє економка, але я хитаю головою.

— Ні, Зої. Я не можу. А що як він прокинеться вночі, а мене немає. Вийде, що я обдурила…

─ Я тоді вам чаю принесу, ─ шепоче жінка і мені здається, що в її очах з'являється якась незрозуміла повага й схвалення.

Напій виявляється дуже доречним. Ми влаштовуємося за невеликим столиком у дитячій і починаємо чаювання. Хлопці, стомлені подіями, солодко сопуть. А мені не до сну, бо розумію, що щойно зробила велику помилку. Що б там не говорила, як би не переконувала, але варто зізнатись собі — ці двоє маленьких ангелів міцно зайняли в моєму серці важливе місце, і розлучитися з ними мені буде дуже непросто. Хоча всі мої припущення щодо повернення у свій світ можуть виявитися сухою теорією, але не думати про це я не можу. 

На Землі у мене було життя, ціль, мрія. Науковий керівник обіцяв мені місце в аспірантурі, а пізніше я могла подати документи на навчання у Німеччині, німецьку мову я знала чудово. Важко розлучаться з тими цілями та мріями, які я ніжно пестувала все своє свідоме життя. Там я — незалежна та вільна жінка, тут — без чоловіка нічого не значу, слабкий придаток, потрібний лише для того, щоб подарувати спадкоємців. Та й яке майбутнє чекає "недоумкувату" вдову маркіза. У мене ні титулу, бо він передається за чоловічою лінією, ні грошей, ні дому. Я можу лише розраховувати на милість свого опікуна, який і так з якоїсь причини не плекає до мене теплих почуттів, і жити біля нього нахлібницею. У мене навіть немає необхідних знань, щоб влаштуватися на роботу та забезпечувати себе.

— Важко йому довелося, — раптово перериває мої невеселі думки зітхання Зої. — Залишився сам, без дружини з немовлям на руках.

З цікавістю дивлюся на неї чекаючи продовження оповідання. Раптом шматочок життя графа допоможе мені розібратися в ньому та його почуттях. Та й від власних гірких думок відволічусь.