Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

— Інвестори. І не тільки вони... — Бавловський скоса подивився на годинник. — І ще я хочу тобі сказати, Антоне. Відносно «кола». Є у психоаналітиків цікаве поняття «патерн». Це коли людина опиняється в колі нездорових подій і вчинків. Себто «попадає». Я бачу, ти вже недалеко від цього.

— Як ти кажеш? «Не тільки вони»? — Антон перевів погляд на батька. — Ти знав про «Імпудикус»?

— Що ти таке верзеш?

— Мій батько знав про «Імпудикус»? — звернувся Антон до Бавловського.

— Ні.

— Знав.

— Я ж тобі кажу — ні.

— Я вимагаю, сину, щоби ти негайно вибачився! — Обличчя міністра напружилося.

— Знав.

— Патерн! — співчутливо похитав головою Августин Лаврович.

— Забирайся звідси! — прошипів синові Віктор Антонович, — Пішов геть!

Він підвівся з дивана й мовив до Бавловського:

— Августине Лавровичу, я вас також попрошу...

— Звісно, уже йду. — Бавловський і собі підвівся, рушив до коридору. — На добраніч.

— Знав! — Антон залишив ослінчик і ступив крок до батька.

Тепер вони стояли один проти одного.

Сашко, який підглядав за ними через прочинені двері, злякався. Йому на мить здалося, що брат зараз кинеться на батька.

— Геть, не хочу тебе бачити! — Віктор Антонович показав старшому на двері.

— Напевне знав!

— Навіть коли ти нюхав оту свою гидоту, я тобі таких речей не казав. І не думав, що до такого дійде. Але тепер скажу: я радий, так, я дійсно радий, що твоя мама... — Він на мить зупинився. — Що твоя мама покинула нас. Я радий, що вона не бачить тебе таким і не чує, що ти верзеш тут на п’яну голову.

— Ти знав! — кинув Антон, виходячи з вітальні.

17

[роман «Із невеликою “чорною дірою” можна...», сторінки 218-227]

— А ти непроста діваха, — сказав Любомир, зручно влаштовуючись у глибокому шкіряному кріслі. — Така непроста, що мені аж...

Він клацнув пальцями, підбираючи правильне слово, поворушив густими бровами, окинув поглядом залу, наче сподіваючись знайти підказку.

— Страшно, — допомогла Софія.

— Ні, — розсміявся власник «Дівінуса». — І не сподівайся.

— Бентежно.

— Це зі старих паперових книжок, — похитав головою Любомир. — Не конектить.

— Тоді самі скажіть.

— Неспокійно мені за тебе.

— Я щось не те зробила?

— Та ні, усе добре. Навіть відмінно. А як для дебютантки, то й геніально. Звідки ти знаєш про чорну горілку?

— А що тут знати?

— Не пролетарський напій.

— У гуглі прочитала.

— Красава.

— Ага. І де мої філки?

— Філки? — перепитав Любомир. — Ти їх так називаєш?

— Бабки, гроші, зєлєнь...

Любомир дотягнувся до секретера, відкрив шухлядку й витягнув звідти перев’язану гумкою пачку доларів. Уже не свіжих, різних номіналів.

— Ось тобі... філки. — Він двома пальцями, наче гребуючи, відділив кілька купюр, кинув на стіл.

— Можу йти? — Софія поклала гроші до клатча, защепнула його й підвелася.

— Поспішаєш?

— Я ж удома не ночувала. — Донька інженера знову присіла на стілець. — Тато вже, певне, їжака вродив.

їй реально хотілося додому. Дуже-дуже хотілося. Ця захаращена речами темна зала напружувала її навіть більше, ніж кімната з рухливими відеокамерами. Їй не подобалося тут усе. Товсті двері з електронними замками натякали на пастку. А низька, вигнута, наче склепіння, стеля не давала забути, що зала розташована під землею, на рівні, глибшому за підвал. А ще їй не подобалися жовті напівкруглі світильники, котрі, як здавалося, не розсіювали тутешню темряву, а лише надавали їй теплуватого відтінку. І важкі антикварні меблі з вигнутими ніжками та золоченою фурнітурою теж не подобалися Софії. І товстий червоно-сріблястий килим зі старими, погано затертими плямами (дуже підозрілими на вигляд). Але найбільше її дратували — ні, навіть не дратували, а геть виводили із себе — опудала хатніх котів. Десятки опудал, що стояли на підлозі, на столиках із мармуровими стільницями, на роялі, на секретері, на двох пузатих комодах і навіть на серванті, повному кришталевого і порцелянового посуду. Опудала рудих, сніжно-білих, попелястих, плямистих, тигрово-смугастих і чорних як ніч котів. Їх навмисно розставили так, що штучні очі, зроблені із зеленого та чорного скла, дивилися просто на Софію. Стежили за кожним її рухом. А ще в тих опудал були роззявлені хижі пащі та задерті хвости.

— Любиш тата?

— Люблю.

— Це правильно. Це такий якір.

— Якір?

— Якщо любиш когось, то це прив’язує до життя. — Любомир повернув долари до шухляди. — Дурне до голови не лізе.

— А вам лізе?

— Давай вип’ємо за твій дебют. — Власник «Дівінуса» залишив крісло, видобув із серванта пляшку вина і два великі келихи. — Тато ще трохи зачекає... Зрештою, — він поставив пляшку на стіл, заповзявся шукати штопор, — можеш йому зателефонувати. Тут вай-фай у нормі.

Коли Любомир наблизився, вона відчула його запах. Різкий аромат парфуму (перцева м’ята, соснова живиця) маскував несвіжість сорочки. Одягненої на тіло, яке зранку не відвідало ванної кімнати.

Якщо доведеться робити йому мінет, вона не зможе стримати блювоту.

Софія придушила шлунковий спазм, поцікавилася:

— І довго ми... святкуватимемо?

— Пів години. — Любомир відкоркував вино. — Ти ж подаруєш мені пів години?

— Якщо пів години, то не буду телефонувати, — вирішила Софія.

— Чого так?

— Він кричати зараз буде.

— Тоді не телефонуй, — кивнув Любомир, наливаючи гранатову рідину в келих. — Удома все вислухаєш.

— Це точно.

— Бити не буде?

— Він мене не б’є.

— Я б таку теж не бив.

— Таку красиву? — всміхнулася Софія.

— Таку малу.

— Я вже повнолітня.

— Та я в курсі. — Любомир зі своїм келихом повернувся до крісла. — Я з малолітками справ не маю.

— А та дівчина, що на білку схожа?

— Рита? — здогадався власник «Дівінуса». — Та яка ж вона малолітка? Уже двадцятку пробігла.

— А скидається на пацанку.

— Як колись казали, така в неї конституція, Бог не образив... — Любомир принюхався до вмісту келиха. — Але маєш рацію, дійсно схожа на білку. — Він покрутив келих у руці, придивився до рожевих стежок, які вино залишало на тонкому склі, примружився, ловлячи густе гранатове світло, і додав: — На здоровенну заспану білку.

— За