Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Немов на крилах я полетіла в Щасливий Будинок, попередньо здогадавшись запитати, де він розташований.

Які ж ми все-таки різні! У людей такі споруди називають Будинками Відчаю, оскільки потрапляють туди лише ті, у кого немає жодних шансів одужати вдома, кому необхідний постійний нагляд лікарів. Приземкуваті сірі будівлі всім своїм виглядом ніби стверджують невідворотність хвороби… Я бачила їх.

Це багатії можуть розщедритися на сімейного лікаря, за сумісництвом – мага, а торговці-середняки – найняти вмілу доглядальницю. Звичайні городяни часто задовольняються допомогою учнів та недовчених студентів. Платять їм значно менше… Щоправда, і результат відповідний. У селі ж взагалі крім бабки-знахарки медичну допомогу надати нікому.

Але потрапити до Будинку Відчаю – все одно що постукати в двері до Реха. Ні, влада забезпечує лікарні кращими лікарями й магами, платить їм гідно, проте що може вдіяти один лікар, нехай навіть дуже обдарований, з кількома сотнями пацієнтів? У Влаї два таких заклади, але туди привозять хворих не тільки зі столиці… Тих, кого встигають довезти.

Років зо п'ять тому нинішній імператор видав указ, що зобов'язував кожне містечко з населенням більш ніж десять тисяч побудувати Будинок Відчаю і виділяти зі скарбниці гроші на лікарів. Багатообіцяюче, хіба ні? Але в офіційних паперах почалася стрімка міграція населення з міст. Імператорські посланці спочатку намагалися розібратися, що відбувається, проте досить скоро з'ясувалося: простіше на все плюнути, ніж перевіряти перевіряючих, які раптом дружно почали запевняти, мовляв, Веллі – сільська країна, не сумнівайтеся.

Ельфійська лікарня іменувалася Щасливим Будинком, тому що хворий знав – дбайливі руки цілителів не відпустять його в лапи смерті щонайменше протягом лікування.

Я немов опинилася вдома. Легка біла будова з величезними вікнами, посипані піском стежки, приземкуваті яблуні навколо, безліч квітів…

Біля відчинених навстіж дверей мені під руку протиснулась мордочка теляти. Я почухала лобату голову і задумалася, чи туди потрапила. Пам'ятаю, вчителі одноголосно стверджували, ніби тварини – це негігієнічно.

– Рело[8], ви до кого? – в першу мить здалося, що питало теля.

З-за рогу вискочив кругленький домовик з великим кошиком яблук. Помітивши мою цікавість, він усміхнувся і пояснив:

– Ці хворі як діти малі – солодощі люблять. Ось, пиріг буде. То ви до кого?

Я зам'ялася, не знаючи, що відповісти. Як йому сказати – до високого білявого гартонця?

Точно!

– У вас тут людина…

Домовик перебив:

 – А-а-а, ви ж не ельфійка! Отож-бо я дивлюся, дивна якась... Ваш наречений в останній кімнаті наліво по коридору. На весілля запросіть! – І зник за рогом.

Нумо перевіримо! Довгий коридор… Цікаво, звідки тут світло? На підлозі – мозаїка, біля стін – діжки з рослинами. Приємний запах м'яти… І ні звуку!

Остання… наліво…

Постукати я забула. Тихо відчинила двері, просунула голову…

Гент лежав на широкому ліжку, до підборіддя укритий зеленим простирадлом. Сонячні промені блукали по його грудях, обличчя здавалося білим – білішим за волосся Лана.

Він спав.

Я навшпиньки ввійшла до кімнати, намагаючись не розбудити гартонця. Біля нього стояли графин з водою і склянка. Чомусь дуже захотілося пити… Одним ковтком розправившись із вмістом склянки, я сіла на краєчок крісла, що притулилося біля ліжка. Пововтузилась, влаштовуючись зручніше. Втоми не було, та й спати не хотілося, але коли можна відпочити з комфортом… Цікаво, як Гент відреагує на мою появу? Зрадіє, що я вижила, чи засмутиться, тому що…

Чому він міг засмутитися, я не додумала. Сон навалився раптово, голова відкинулася на спинку крісла…

– Ку-ку-рі-ку! – пролунало над вухом.

Я підскочила як ужалена, не розуміючи, де і чому перебуваю, рвонула геть від налякавшого мене звуку, натрапила на щось велике і…

– Рело, якщо ви не злізете з мене, то дуже скоро я дійсно стану мерцем, – крізь зуби вимовив знайомий голос.

Якимось дивом я знову опинилася в кріслі. І густо почервоніла. Це ж треба – заснула! Точніше, де заснула…

– Рено?! – не вірячи своїм очам, перепитав гартонець.

Напевне прокинулися ми разом.

Винуватець прикрого казусу чистив пір'я на підвіконні. Тої миті я зрозуміла, чому тваринам у лікарні не місце!

Завдяки тому, що кімната розташовувалась у кутку будівлі, в ній ще було сонячно.

– У Греї[9] багато сонця, – простеживши за моїм поглядом, чомусь почав виправдовуватися Гент.

Мабуть, вирішивши, що в присутності дівчини лежати непристойно, він спробував сісти. Ага, спробував… Простирадло сповзло вниз, відкриваючи жахливі шрами на його грудях. Я, без сумніву, не воїн, однак в моєму уявленні з такими пораненнями вмирають одразу.

Гартонець почав відчайдушно закутуватись. Та правду мама говорила, поспіх ніколи не допомагає. Груди він прикрив, але натомість на світ з'явилася нога зі страхітливим круговим шрамом. Немов її перерубали…