Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

ними були поляки. До переселень 1944–1946 рр. вони були тут не лише чисельною більшістю, а й носіями міської або високої культури як такої. Якість виявлялась важливішою за кількість. Наприкінці XIX ст. російські губернатори Вільна остерігались польських шляхтичів через асиміляційну силу їхньої культури. Перші литовські діячі також більше від самих поляків боялись зваб польської цивілізації, знайомих їм із власного досвіду. Того ж вони побоювались і в міжвоєнний період, вважаючи Вільнюс своїм. У 1944–1946 рр. радянські переселення, організовані литовськими комуністами, поклали край столітній присутності там польської культури. Рішення усунути поляків із Вільнюса, але зберегти їх у селах, було прийняте людьми, які розуміли історію нації. Внаслідок цього поляки стали в Литві тими, ким не були ніколи, — селянською нацією. Вони не лише зменшились у кількості; а й втратили свій статус.

Двері були відчинені. У 1950-х рр. литовці могли стати тими, ким не були ніколи — міською нацією. Уперше в модерній історії їхня мова стала у Вільнюсі символом статусу, а соціальне просування в місті вже не вимагало знання польської. Діти, що народились у Вільнюсі в 1950-х рр. в родинах із містечок чи сіл, мали змогу отримувати освіту в міських литовських школах. Протягом першого десятиліття радянської влади кількість загальних середніх шкіл збільшилась вчетверо. Радянські литовські школи мали більше предметів литовською мовою, ніж школи довоєнної литовської держави[170]. У 1960-х рр. більшість шістнадцятирічних дітей у Вільнюсі, що походили зі змішаних сімей, вважали себе литовцями[171]. Хоча литовський університет у Вільнюсі був історично новим, молоде покоління сприймало його як належне. За переписом 1989 р., майже 10% литовців мали щонайменше одного нелитовського батька, а дехто — навіть обох[172]. За радянської влади литовська ідентичність у Вільнюсі мала асиміляційну силу.

Існував ще один компроміс: між литовськими комуністами та литовською інтелігенцією. Майже 20 тис. литовців воювали проти радянської влади — більшість із них загинули під час воєнних дій або були заслані до Сибіру. У 1945–1953 рр. було депортовано близько 120 тис. мешканців Литви (5% населення республіки), серед яких було багато провідних литовських письменників, вчених і 1000 з 1300 литовських католицьких священиків[173]. Після 1953 р. чимало депортованих повернулись вже до радянської Литви зі столицею у Вільнюсі, який ставав культурно литовським. Після смерті Сталіна у Комуністичній партії Литовської РСР почала зростати кількість литовців. Тоді багато литовських інтелігентів погодились на угоду: партійне членство в обмін на певну свободу для збереження литовської культури. Результати були промовисті: литовська літературна мова була виправлена, стандартизована й визнана мовою науки, литовська поезія та проза мали значний успіх, а Вільнюський університет став осередком балтійських студій[174].

ТРИВКИЙ РОМАНТИЗМ

Цей компроміс протривав десятиліття. У 1970 р. членство литовців у комуністичній партії вже не було настільки непропорційним щодо кількості литовців у республіці (60% до 80%). Того року Литва мала третій за розміром прибуток на душу населення в Радянському Союзі, поступаючись лише Естонії та Латвії[175]. В межах заданих радянських формул литовські комуністи могли похвалитися не лише економічним, а й культурним розвитком. Тому Снєчкус у своїй книжці 1970 р. пов'язував любов нації до своєї столиці з візитом Леніна до міста у 1895 р.[176] Йшлося про те, що своєю столицею Литва завдячувала доброзичливій комуністичній політиці. Наступник Леніна, Сталін, справді віддав Вільнюс Литві. Він та його спадкоємці до певної міри розуміли значення міста для литовців. Для радянського компромісу з литовською нацією пожертвували навіть російською мовою. Російську назву міста, якою під час свого візиту в 1895 р. користувався Ленін, «Вільна», в російськомовних книгах з історії замінили на литовську — «Вільнюс». Ми вже говорили про раптовий і брутальний кінець єврейського «Вільне» та польського «Вільно»; згадували про марні надії щодо білоруської «Вільні». Спокійна відмова від російської «Вільни» за радянської влади вимагає певної рефлексії.

Як ми вже переконалися, міжвоєнні литовські політики менше боялися російської культури, ніж польської, а литовські лідери у 1939 р. навіть сподівалися, що радянська влада, якщо вона прийде, відбере Вільнюс у поляків і дозволить йому стати литовським. Слушність цього зробленого за надзвичайно непростих умов тверезого прогнозу має стримати нас від визначення литовського націоналізму як ірраціонального. У повоєнній Литві щирі романтичні погляди довели свою політичну силу. Повоєнні поступки росіян щодо литовської мови особливо схиляють нас ще раз розглянути мовне питання в контексті литовської національної ідентичності. Як ми вже бачили, балтійська литовська мова відіграла важливу роль для успіху литовського національного руху наприкінці XIX ст. Міжвоєнна литовська держава ліквідовувала неписемність цією мовою. У радянській Литві литовська мова знову стала символом континуїтету зі стародавнім минулим. Різниця між слов'янськими та балтійськими мовами очевидна; ідея, що литовська чистіша за своїх слов'янських суперників, є вже романтичним міфом. Віра в її тісний зв'язок із санскритом, що до певної міри виправдана лінгвістично, до сьогодні побутує в популярній уяві як потужна національна ідея, що свідчить про континуїтет романтичних традицій, їхню успішну пропаганду за різних політичних режимів й остаточний успіх за часів радянської влади[177].

Як так сталося, що радянська влада підтримала романтичний націоналізм? Як ішлося в другому розділі, литовський націоналізм, сформований наприкінці XIX ст., використовував романтичну стилістику, поширювану німцями після Французької революції, модифіковану в 1820–1830-х рр. Міцкевичем, зруйновану литовськими національними діячами у 1880-х рр. і артикульовану в ролі політичних програм під час революції 1905 р. Третій розділ показав, як міжвоєнний литовський націоналізм, сповідуваний незалежною литовською державою, зосереджував увагу на польському захопленні начебто литовського Вільнюса у 1920 р. Після цього ранньомодерна історична ідея Литви зникла взагалі. Окрім кількох винятків і серед поляків у Вільнюсі, і серед литовців у Каунасі в 1939 р. домінувала модерна, етнічна ідея національності. Литовський етнічний націоналізм тріумфував у радянському литовському Вільнюсі після Другої світової війни.

Старий жарт про те, що «Вільнюс — литовський, а Литва — російська», виявився насправді помилковим. Литва була радянською, а не російською, особливо у Вільнюсі. Мрії литовських романтиків XIX ст., переосмислені литовськими націоналістами в XX ст., були втілені в життя за радянської влади. Середньовічні та модерні елементи вдалось поєднати, тоді як мовна практика у Вільнюсі усунула прірву між мріями про литовське домінування та середньовічну могутність. У міжвоєнний період мова пом'якшила проблему ранньомодерної «бездержавності» у Вільнюсі так само, як і в інших частинах Литви. Безперечно, як і для всіх балтів, мова була символом окремішності литовців за радянської влади. Водночас радянська влада дозволила їм на соціальній практиці підтвердити романтичні переконання, що вік та краса нації зберігаються в мові. Першу історію литовської мови, яка вийшла англійською мовою і переконувала міжнародну авдиторію у зв'язку модерної литовської мови зі стародавньою протоіндоєвропейською, написав випускник Вільнюського університету радянських часів[178].

Етнічний націоналізм зневажає сумнівні ранньомодерні традиції та возвеличує фантазії про середньовічну чистоту та могутність, й Литва в цьому не виняток. У Вільнюсі радянська влада зламала ранньомодерні