Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

війни Вільнюс став литовським у модерному національному розумінні. За радянської влади литовська культура асимілювала місто, де навчався Міцкевич, у такий спосіб втіливши давню мрію литовських націоналістів. Як ми вже бачили, це можна зрозуміти лише на тлі ліквідації у Вільні єврейської та польської культур. Під час Голокосту було знищено майже 90% віденських євреїв, а майже 80% віденських поляків залишили місто після війни. Переселення, повсюдна радянська політика, втілювалась на місцях литовськими комуністами. 30 травня 1945 р., за кілька тижнів після німецької капітуляції, литовське Політбюро вирішило спрямувати ресурси республіки на усунення поляків із Вільнюса[162].

ЛИТОВСЬКИЙ ВІЛЬНЮС

З усієї Литовської РСР, за винятком Вільнюса, насправді переселили лише третину поляків, зареєстрованих «для евакуації». Від десятків тисяч поляків із литовських сіл не вимагали реєстрації для репатріації, а десяткам тисяч, які зареєструвались, щоб виїхати в Польщу, потім не дали цього зробити. Ця політика литовської репатріаційної комісії була чітко зрозуміла й опротестовувалась за кожним пунктом польськими комуністами у Варшаві. Польща мала необроблені поля, які треба було засіяти навесні 1945 р., тому там нетерпляче чекали на польських селян із Литви. У кількох випадках литовська репатріаційна влада вимагала, щоб особи, зареєстровані для евакуації, мали німецькі документи, що засвідчували б їхню польську національність. Як мінімум вона вимагала доказів польського громадянства, дотримуючись букви репатріаційної угоди. Натомість у Вільнюсі ситуація була діаметрально протилежною. Тут литовська репатріаційна влада використовувала вже усталену радянську політику, щоб створити простір для новолитовського Вільнюса. Кожного вільнюського поляка змушували реєструватись для репатріації, а 80% зареєстрованих справді переселили[163]. Наслідком цього стала деполонізація Вільнюса, що була поворотним моментом в історії литовської нації. Вільнюс завжди був метою литовського національного руху. У 1905 і 1918 рр. литовські національні діячі віддавали перевагу роботі в місті, а його польське захоплення в 1920 р. стало найбільшим клопотом міжвоєнної Литви. Проте Вільнюс ніколи не був литовським містом у категоріях модерного націоналізму чи з погляду національної ідентичності його населення.

Радянські переписи дають нам загальне уявлення про те, що відбувалось далі. З-поміж 236 100 мешканців Вільнюса в 1959 р., 79 400 (34%) ідентифікували себе як литовці, 69 400 (29%) — як росіяни, 47 200 (20%) — як поляки, 16 400 (7%) — як євреї і 14 700 (6%) — як білоруси. Вперше в модерній історії литовці становили у місті більшість і 34% 1959 р. були разючим відносним зростанням порівняно з 1–2% в 1939 р. Водночас литовці лише трохи переважали росіян і майже вдвічі поступались за кількістю слов'янам загалом (росіянам, полякам і білорусам). До останнього радянського перепису 1989 р. населення Вільнюса зросло більше ніж вдвічі — до 576 700 осіб, а 291 500 його литовців становили більшість у 50,5%. Частки російського, польського та білоруського населення зменшились до 20%, 19% і 5% відповідно. Тепер литовці переважали їх навіть порахованих разом як слов'ян[164]. Якщо зважати на думку про те, що радянська влада схилялась до русифікації, а також враховувати русифікацію Мінська, Риги й Таллінна, варто пояснити, що стоїть за цими показниками.

НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМУНІЗМ

Литовізацію Вільнюса частково можна пояснити неприхованим компромісом між радянською владою та литовськими комуністами, які в другій половині 1940-х рр. проводили антиповстанську, депортаційну та колективізаційну політику, як того вимагав Сталін. Литовець Антанас Снєчкус (1903–1974) був секретарем Комуністичної партії Литви з 1936 р. аж до смерті у 1974 р. (в історії комунізму довше генеральним секретарем був лише Мао). Він пройшов через міжвоєнне підпілля, воєнну збройну боротьбу під час війни та повоєнні чистки, пережив Сталіна та Хрущова й добре почувався за брежневського періоду. Як ветеран міжвоєнної політики, він розумів ключове значення Вільнюса для литовського націоналізму[165]. Здобувши Вільнюс попри опір білоруських комуністів, Снєчкус мав всі підстави, щоб отримати якомога більше з такого перебігу подій. Після депортації поляків він та його литовські товариші, як можна здогадатись, не особливо прагнули бачити на їхньому місці росіян. Звісно, нелитовські комуністи мали розуміти значення Вільнюса для Литви. Зрештою, в перші роки Литовської РСР більшість комуністичної партії республіки складали нелитовці[166]. Проте, консолідуючи радянську владу в Литві національними засобами, кадри, що прибули з інших радянських республік, самі стали причиною власної маргіналізації в литовській політиці.

Подібно до радянських Латвії та Естонії, радянській Литві дозволили мати університет із литовською мовою викладання. Вільнюський університет, заснований у XVI ст. як єзуїтська академія, підтриманий у першій третині XIX ст. Олександром I, і польський закладу 1920–1930-х рр., був відкритий наново після Другої світової війни як університет литовський. Восени 1945 р. 86,4% першокурсників були записані як литовці і лише 1,6% — як поляки. Перед війною в 1937–1938 академічному році 72,6% студентів назвали рідною мовою польську й лише 2,7% — литовську. Важко уявити разючішу зміну. Національний характер університету був визначений чіткіше в межах радянської Литви, ніж у міжвоєнній Польщі у три способи. По-перше: якщо дані про 86,4% правильні, вони свідчать про чіткі наміри переселити литовців із сіл до Вільнюса. По-друге, тоді як міжвоєнний Віленський університет асимілював білорусів, повоєнний Вільнюський університет їх виключав. І хоча довкола Вільнюса, розташованого всього за 40 км від кордону з Білоруською РСР, лежали білоруськомовні села, частка білорусів в університеті залишалась на рівні 1%[167]. По-третє, й найважливіше, Радянський Союз та його інституції вимагали мати національність. Вищенаведена польська статистика за 1937–1938 рр. базується на особистому визначенні міжвоєнними студентами своєї рідної мови. У повоєнному університеті «національність» студентів визначалась записами в їхніх внутрішніх радянських паспортах і університетських документах.

Ці інституційні зміни надали особливого місцевого забарвлення загальній радянській політиці урбанізації. Оскільки післявоєнний Вільнюс був фактично знелюдненим, а литовські селяни були зовсім поруч, їхня присутність у місті мала зрости. Водночас, як свідчать приклади русифікованих південного та північних литовських сусідів, радянська урбанізація не мала на меті підтримки головної республіканської нації в її столиці. Скидається на те, що литовська повільна індустріалізація 1950-х рр. радше сприяла локальній міграції до столиці, ніж масовому панрадянському напливу, який пережили Таллінн, Рига та Мінськ[168]. Водночас, частково як результат католицької заборони на контрацепцію та аборти, у 1950–1960-х рр. у Литві значно зріс рівень народжуваності. Однак ідентичність не можна звести лише до народжуваності та демографії. Те, що мігранти із сільської місцевості разом зі своїми дітьми вважали себе литовцями, становить політичний факт, який свідчить про нову соціальну ситуацію. Упродовж чотирьох століть польська культура у Вільні йшла пліч-о-пліч з розвитком суспільства. Після знищення центрів польської культури в історичній Литві цей шлях був закритий. Литовізацію Вільнюса треба розглядати не лише крізь призму фізичного усунення поляків з міста, а й через ліквідацію польської культури як міського способу життя.

Навіть після століть вживання у міську цивілізацію сільський люд може раптово усвідомити вищість власної культури в межах міських стін[169]. Умовами для цієї зміни є дискредитація чи усунення людей, що перед тим визначали атмосферу міста: у Вільнюсі