Читати книгу - "Вмій програвати, Рія Тас"

Хоча ні справді тиша, коли рука Руслана лягає мені на плече, мене ніби підкидає та пробиває електрострумом. Плавно забираю руки від обличчя та відкриваю свої очі. Ми зупинилися. Але мене ще досі колотить.

- Ти, як? Жива? – повільно повертаю голову та тону у чорних очах, вигляд у Руслана спокійний, зібраний, але погляд у якому... Розуміє, що перегнув палку, але мене вже не зупини.

- Ти ще й питаєш? - у мене навіть губи пересохли, слова даються важко, я не приховую роздратованість.

- Я думав, що тобі має сподобатися ? - і знову ця самовпененість. Дратує!

-  Ти взагалі з головою не дружиш? Мізки відсутні? Якщо ти виріши, розбитися, то роби це без мене! Придурок! Щоб я ще хоч раз сіла з тобою в один автомобіль та не в житті - він злиться, але я не менше.

- Ей, тихіше. Пібрий слова - говорить різко. Та хто йому взагалі дав право зі мною розмовляти у такому тоні.

- Я оце одного не розумію, як таке може бути в одних батьків двоє дітей нормальних, а один  - ні – кричу.

Руслан зжимає щелепу до скрипу зубів, який я чую, обличчя закам’яніле, а очі стали темніше ночі.

- Вийшла звідси ! – гарчить так, що мене знову підкидає. Кліпаю розгублено. Що відбувається?Руслан відвертається до керма, його руки зжимають руль. Він важко дихає. І чесно я вперше бачу такий скажений стан. Не знаю, що очікувати далі - Вийшла! - ричить.

Тремтячими руками  відстібаю пасок безпеки у бік Руслана навіть не дивлюся, відчиняю двері та виходжу. Холодне повітря пронизує тіло, ноги ніби з вати, ледве стою на них. Відходжу на невелику відстань від авто, хлопець сам голосно зачиняє двері з мого боку та автомобіль  зривається з місця залишаючи по собі зарево з пилу.

- Ну, точно придурок! - кричу вслід зникаючому автомобілю -  І що я такого сказала, що оце треба було висадити мене на трасі. Сам довів до межі. – бурчу собі під ніс.

Дістаю телефон з рюкзака, знаходжу додаток таксі тільки його відкриваю, як тухне телефон.

- Ні, тільки не це! – тупцюю роздратовано на місці та дивлюся у погаслий екран – Ну, що за день такий?

Траса порожня, погода жахлива, вітер свище на повну, а ще починає накрапати дощ. Ну таке може бути тільки зі мною, дістаю з рюкзаку кофту, швиденько вдягаю, бо дощ набирає обороті. Це вже схоже на якусь зливу, одяг швидко промокає, не допомогає навіть кофта.

І, що мені робити, я вся мокра, ще й здалеку видно блискавку та чути грім. Мені страшно. Не люблю таку погоду. Іду по обочині, але куди не знаю. Вже навіть і сил немає. І навіщо я тільки погодилась поїхати з Русланом.

Дощ повністю мене намочив, вода потрапила на всі ділянки мого тіла, які тільки можливо на мені немає і сухого місця. Волосся мокре та лимке, одяг неприємно прилип до тіла. Я б сказала, що це кінець, але ні, бо бачу автомобіль, і що з того, що він їде в протилежний бік, мені аби кудись доїхати, а так поїду назад до Таї. Але коли бачу транспорт ближче. Ні, туди я точно не сяду.

Руслан розвертається та зупиняється біля мене, а я йду не звертаючи на нього уваги обіймаю себе руками, щоб хоть трішки зігрітися, навіть не дивлюся у його бік. А він повільно їде за мною, потім відкриває пасажирське вікно.

- Сіла! – кричить – я погано чую, що він говорить через шум води, але його тон, не говорить ні про що хороше – Я сказав сіла у автомобіль! Швидко, Олю – гарчить кожне слово.

А мені так плакати зараз захотілося. Відчуваю себе беззахисною, але стримую сльози. Не тут і не зараз. Авто зупиняється і з нього виходить злий, як чорт Руслан.

- Сіла, говорить дуже близько біля мене. Він також швидко промокає – мовчу, лише мотаю головою,  у знак відмови. Він не сприймає моїх слів. Руслан, перекидає мене собі на своє плече, я лише тихо скрикую та сам несе у бік свого автомобіля, а мене немає навіть сил обуритися, вони якось покинули мене в один момен. Я на межі з реальністю. Чоловік садить мене на те саме місце, де я вже сиділа, а сам бере щось з багажнику та швидко сідає за кермо у його руках сумка.

- Роздягайся! – командний тон.

- Що? – говорю дуже тихо.

- Роздягайся, ти вся мокра – і цікаво через кого це я мокра.

- Пішов, ти! – Руслан сам знімає з мене кофту разом з футболкою. Це було різко та не очікувано. Залишаюся в одному бюстгальтері.  Сироти одразу з’являються на тілі. Тіло починає тремтіти від холоду чи то від страху. У мені зараз всі відчуття на максимуму.

- Вдягай! – дає мені чорне худі, яке дістав з тієї самої спортивної сумки, якуприніс.

Вдягаю під прицільним поглядом, воно явно велике на мене, я потонула у ньому, але зате мені тепло. Відвертаюся у інший бік від хлопця дивлюся у вікно, а дощ не вщухає. Руслан рушає їде досить швидко, не дивлячись на негоду на подвір’ї. А я не розумію , де реальність, а де - ні. Тож швидкість мене не цікавить.

Коли бачу знайому будівлю гуртожитку на душі стає навіть радісно та легше. Як тільки автомобіль зупинився. Мовчки, вистрибую з нього, потрапляю під холодні краплі дощу та біжу до будівлі у бік хлопця не дивлюся, але відчуваю його очі на собі.

З повагою, ваша Рія Тас. 

Обіймаю кожного. Дякую, що обрали мене.