Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Якщо тобі не подобається, це не проблема….
– Ні, – навіть надто різко скрикнула я. – Мені дуже подобається. Думаю оберіг мені точно не завадить.
Лілі несподівано опинилася за моєю спиною. Вона простягла руку і забрала в мене амулет. Дівчина довго крутила його в руках, уважно вивчаючи спочатку ловець, а потім і саму Олю.
– Говориш бабуся живе за містом, – немов сама до себе промовила вона. – А бабуся по маминій чи татовій лінії?
– Татовій, – відповіла Оля.
– А інших дітей у неї немає?
– Ні, – дівчину почали напружувати ці запитання, але вона відповідала.
– Отже, у тебе є старша сестра, – це вже було не питання. І тепер ми разом з Олею здивовано витріщилися на Лілі.
– Звідки ти знаєш?
– Просто вгадала, – з милою усмішкою кинула Лілі.
Оля з побоюванням подивилася на дівчину, а потім схаменулась і затараторила:
– Ой, я ж на пару спізнююся. Це ти тут собі вирішила влаштувати раптові канікули, а хтось досі гризе граніт науки. Тож я побігла, – вона підійшла до мене, міцно обняла і прошепотіла: – Бережи себе.
Потім глянула на Лілі. Я знову вловила їхнє безмовне спілкування очима, і готова поклястися мені здалося, що Оля довірила мене Лілі. Так і не сказавши одна одній ні слова, вони перервали переглядки і, кинувши бадьоре «Бувай», дівчина випурхнула з моєї кімнати.
– Навіть шкода, що не вона продовжить справу бабусі. Твоя подруга підійшла б для цієї роботи.
– Що? – ошелешено вп’ялася в Лілі.
– Та так, нічого, – відмахнулася вона. – Ну що ти зібралася?
Я хитнула головою, скидаючи заціпеніння. Швидко пробігши очима по кімнаті, я ствержувально кивнула. Той же маневр повторила Лілі і, вказавши на пухнастий плед на моїй постелі, сказала:
– Його також.
Не ставлячи зайвих запитань, стягнула покривало з ліжка і заштовхала у вже й так набиту сумку. Вийшло не дуже, більшість його просто стирчала зверху.
– На підвіконні є ще щось, – насупилась дівчина.
Я підійшла до вікна і подивилася на гору розкиданих і навалених один на одного речей. Підвіконня в кімнаті гуртожитку завжди було чимось на зразок жіночої сумочки лише у більших масштабах. Тут малося все, що тільки можна уявити, але знайти хоч щось було близько до дива.
Я постаралася акуратно, не порушуючи нестійку конструкцію з купи речей, розглянути чи немає там чогось мого. І нарешті, майже в самому кутку помітила маленьке плюшеве ведмежа, якого я одного разу виграла в тирі. Я поклала його туди ще в перший свій день у цій кімнаті і відтоді не чіпала.
– Це все? – запитала я, ховаючи м'яку іграшку.
– Залишився останній штрих, – потерла руки вона й порадила: – Краще відійди.
Я відразу ж виконала її вказівку, боячись потрапити під якесь закляття. І не дарма.
Лілі підняла перед собою руки і почала пошепки вимовляти якісь незрозумілі слова. Прислухавшись, я зрозуміла, що мова була мені не знайома, та й взагалі не схожа на жодну, що я коли-небудь чула. Через кілька секунд монотонного мовлення з долонь дівчини почав здійматися дим. Поступово він розповсюджувався по приміщенню і став більше нагадувати густий туман, який огорнув усі речі в кімнаті, пробравшись в усі куточки. А коли Лілі зненацька замовкла і опустила руки, туман за мить випарувався, наче його й не було.
Не знаю, що це за магічний ритуал, але в кімнаті мені раптом стало моторошно. Я здригнулась, відчуваючи незвичну атмосферу навколо. Враз моя обжита і вже майже рідна кімната, стала незнайомою. Наче все те, що я тут облаштовувала впродовж цього часу, затишок, який привносила, в одну мить стало чужим і необжитим.
– Тут не лишилося ні сліду від мене, – від цього стало сумно.
– Так і планувалося, – навпаки радісно сказала дівчина. – І якщо ти збиралася сюди повернутись, поспішу тебе розчарувати: навіть якщо ми виживемо, і ти зможеш відновити звичне життя – тут залишатись не вийде.
– Чому?
– Таким як ми не можна жити поряд із людьми надто довго. Це безпосередньо не забороняється. Проте твої сили до цього не проявлялися, і це варто помітити дуже дивно, але тепер будуть. Дедалі частіше та сильніше. А живучи в одній кімнаті з людиною, ти ризикуєш себе видати, – вона ще раз оглянула результат своєї роботи і сказала: – Ну що ж, час іти.
Лілі покинула кімнату першою, а я, взявши дві величезні сумки, пішла за нею. На порозі не втрималася і все ж озирнулася. Так, тепер це чужа кімната, в ній немає навіть мого духу.
Легкий вітерець якось розвіяв мій смуток, і я майже не відчувала тяжкості на душі. А ось сумки були досить тяжкими. Буде важко тягти їх до квартири Лілі. Несподівано дівчина обернулася і, простягнувши дві руки, скомандувала:
– Давай.
– Я можу й сама понести. Ну, бодай одну.
– Не кажи дурниць, – хмикнула вона. – Ніхто це не нестиме.
Не розуміючи про що вона каже, я насторожено віддала їй свої сумки. А щойно вона взяла їх у руки вони розчинилися. Просто зникли.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть для чайників, Літа Най», після закриття браузера.