Читати книгу - "Червона Офелія"

— Ні-ні, усі мої рідні, дяка Богу, живі-здорові! — похитав головою Швед. — А от один мій друг… Він нещодавно наклав на себе руки. Поліз у зашморг, без видимої на те причини. Мене тривожать погані передчуття, я майже переконаний, що то було вбивство, однак у мене нема на те ніяких доказів…

— І ви вважаєте, — засміялася Головацька, — при всій повазі до вашого покійного друга, що слова медіума можуть бути взяті до уваги на суді? Чи як доказ у розслідуванні? Запевняю вас…

— Я нічого такого не казав, — заперечив Марко. — І не збираюся викривати вас чи звертатися до суду. Я просто хочу знати правду, пані Анно! Я відчуваю себе винним у цій смерті, бо не зумів ніяк їй зарадити. Я хочу…

— Ааа, он воно що… — Анна Головацька похитала головою. — Ви хочете попросити у свого друга пробачення?

— Так! Покаятися перед ним! — запевнив Марко. — Тепер ви знаєте усе, тож мені немає потреби критися більше… Єдине — мені теж не хотілося б, аби про нашу розмову і спіритичний сеанс дізналися Олеся Дмитрівна чи ваш наречений. Тим більше — пан Остапенко.

— Це легко влаштувати! — проказала не роздумуючи Анна. — Кожного вечора ми з Антіном ходимо на пляж… Знаєте, там, з боку Замкового мосту стоять такі дерев’яні шатра, схожі на овечі кошари?

— Так, звичайно, я мешкаю, можна сказати, напроти, — відповів Марко.

— Так-от… Антін сьогодні не зможе піти зі мною, — мовила Анна. — Він зайнятий роллю у тому польськомовному «Гамлеті»; Олеся Дмитрівна, певно, казала вам про цю диво-постановку?

Швед наморщив лоба, наче намагався пригадати свої розмови з Олесею.

— Щось таке говорила, так, — погодився він.

— Осоромимося й тільки! — роздратовано відповіла Анна. — Вбийте, не розумію, навіщо в розпал війни з Польщею грати спектакль польською мовою!

— Ну, можливо, тому, що війнам властиво завершуватися миром чи укладанням вигідного союзу… Пані Анно, ця політика така непевна річ! Але ви зводили сказати, що ваш наречений не зможе вас сьогодні супроводити на пляж…

— Саме так! — Анна кивнула, зупинилася і знову повернулася до Шведа. — Я чекатиму вас там, в одному з тих шатрів. О сьомій вечора. Приходьте, там і поспілкуємось…

— А вам буде зручно проводити спіритичний сеанс у купальнях? — поцікавився Марко. — Я вважав, що спіритичний сеанс вимагає тиші, спокою і зосередженості…

— Так і є, — відповіла Анна. — Але увечері на пляжі майже нікого немає. Хіба парочки неспішно прогулюються повз, або якийсь безпритульний забреде… Тому не затримуйтеся, приходьте о дев’ятнадцятій рівно. Запізнитеся — то вважайте, я до смерку вас чекати не буду.

— Звичайно, як накажете, пані Анно! Буду рівно о дев’ятнадцятій, і навіть трохи раніше, щоб вам не довелося чекати мене наодинці.

Головацька подивилася променистим і навіть щасливим поглядом на Марка.

— Мені дуже приємно стати для вас у нагоді! Тож до зустрічі! — проказала вона. — Мушу бігти, поки в театрі не помітили моєї відсутності. Особливо ваша Олеся Дмитрівна, бо іноді, мені видається, вона читає мої думки!

— Бог з вами, пані Анно! — розсміявся Марко. — Ні їй, ні вам нема чого хвилюватися. Ви обидві занадто особливі жінки, аби турбуватися такими дрібницями, як нестача уваги з боку чоловіків!

Анна задоволено посміхнулася.

«Оце так! — пробурмотів собі під ніс Марко, проводжаючи поглядом тендітну мініатюрну постать Головацької. — Визнала, що кривавий фокус — справа рук Остапенка, але продовжує вдавати з себе медіума, хоч все й так шите білими нитками… — зітхнув він. — Цікаво, що сьогодні вона розповість мені про Трегуба?»

* * *

Кам’янецькі купальні — збиті посеред Смотрича дерев’яні загорожі з нерівними дашками, завжди нагадували Марку будинок Водяного Щура з романів Фенімора Купера. В дитинстві він приходив сюди з батьками, й поки тато купався, Марко на березі сам із собою бавився в індіанців.

З боку Замкового мосту сюди можна було дістатися сходами, з Польських фільварок — хиткою кладкою, саме так його батьки й водили на пляж. А ще численними втоптаними стежинами, що сходилися тут звідусіль.

Удень у купальнях завжди було гамірно й людно: хтось плавав у тихій заводі, хтось сидів на дерев’яних настилах, бовтаючи ногами у воді, смажився на сонці чи відпочивав у затінку дашків.

А зараз, під вечір, як і обіцяла Анна, тут і справді не було ні душі. Марко прийшов трохи раніше, аби Головацькій не довелося довго чекати самій. Присів на одну з лавок біля старої скрипучої будки, що раніше призначалася для чергового поліціянта.

Звідси відкривався розкішний вид на Кам’янецький замок, та й протилежний берег, на якому розкинулися Польські фільварки, був увесь, як на долоні. Марко міг навіть розрізнити обриси власного будинку, що ховався за кронами сусідського яблуневого саду.

Вдихнув на повні груди. Навіть не вірилося, що тепер зовсім усе інакше, що війна десь зовсім поряд. Кам’янець видавався, як і раніше, мирним, напоєним спокоєм та благістю містом. Як і належало столиці. Бо ж він тепер і є столиця! Тільки чи надовго затягнеться тут ця ілюзія спокою?

Час ішов. Анна все не з являлася. Дивно… Вона ж обіцяла прийти, і було не схоже, що жартувала. Якась закохана парочка пройшла повз нього, прямуючи просто до купалень, і зникла в затінку одного з шатрів, за дерев’яною перегородкою.

Сонце мружилося, повільно котячись за обрій; починався вечір. Плюскіт води за греблею заспокоював і змушував не думати про Анну.

Чому ж все-таки зустріч не відбулася? Може, передумала, або наречений її раніше звільнився з репетиції… Якщо так, то й Олеся, мабуть, уже скоро буде вдома. Він ще зачекає Головацьку трохи і піде до Олесі.

Вони ж домовилися, що побачаться сьогодні…

Солодка млість прокотилася тілом: він скучив за нею! Оце так дивина! Він таки скучив за нею! Якби Чорницький знав, то б мав з чого поскалити зуби. Згадка про Чорницького наче повернула до реальності. Страшенно не хотілося, аби Кость був навіть якось причетним до усього, що сьогодні відбувалося у Кам’янці.

Снігірів діло, звичайно, говорить: обережність, уважність й недовіра — складові успіху у такій роботі. Але ж Кость Чорницький — його побратим! Як він може виявитися більшовицьким засланцем?

Так само, як Юрко Коцюбинський, з яким ви разом навчалися в Одеській школі прапорщиків, більшовицьким комісаром! — відповів Марко сам-собі, і від цієї думки неприємно зашкребло в грудях.

З шатра раз по раз долинав грайливий дівочий сміх. Закохані милувалися там, за дерев’яною перегородкою, не зважаючи на те, що хтось їх побачить чи почує…

Солодку млість змінило легке роздратування.

Якого дідька він сидить