Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Долина смерті... Місто мертвих... Згаряча не привертало уваги, а тепер стало зрозуміло, що тут не так. Тиша. Абсолютна, ідеальна. Ні шереху пісків чи гальки, як у пустелі. Ні шелесту трав, ні співу птахів... Немов сама природа боїться порушити спокій тих, хто загинув з її примхи і був похований живцем. І вся долина, від краю до краю, завмерла в скорботі та смутку.

Відстань до третьої каплиці укладалася рівно в три ділянки. Очищення першого і останнього брав на себе Тім, а другий — доручали розбудити тролю.

Логіка підказувала, що чим далі ми заходимо до міста, то сильнішими будуть противники, тож із початком не затягували. Перекусили нашвидкуруч, відправили Тінь добувати їжу і вийшли на рубіж.

Маг уже звичним жестом підняв руки і промовив заклинання.

Над поверхнею тут же з'явилося безліч білих хмаринок, що розтанули буквально за лічені хвилини. Але й «грішників» виявилося достатньо. В основному скелети-воїни. Але й мумій вистачало. Теж, до речі, вже не з голими руками, а більш-менш озброєні.

Троль, видавши радісний крик, у два стрибки опинився біля найближчого і могутнім ударом кулака буквально розплющив її і, не звертаючи уваги на отруйну хмару, метнувся до наступної.

Та виставивши перед собою спис, спробувала стримати натиск, але трухлявий держак не міг змагатися у міцності зі шкірою велетня. Пролунав сухий тріск, а слідом за ним глухий удар, і Хазяїн на мить зник з очей, оповитий зеленим серпанком.

— Добре… — оголосив троль, ліниво відмахуючись від скелета, що намагався завдати удару мечем. Того, як вітром здуло, тільки іржаві обладунки загриміли, наче порожнє відро. — Весело…

— Повеселимося разом, — Захірд неквапом рушив навперейми черговому скелету, що намагався зайти тролю за спину.

Помітивши нового ворога, умертв’я змінило напрямок.

— Х-ха! — Видихнув гном, обрушуючи молот на щит. Може, у свої найкращі часи той би й витримав удар, але не через сотню років. Щит тріснув і обсипався потертю. Випередивши лише на мить свого господаря.

— Добре… — голосно прокоментував бій Хазяїн, міцним ляпасом відправляючи в небуття чергову мумію.

— А то, — погодився з ним гном, дістаючи в довгому, бічному замаху шолом найближчого скелета. Почувся металевий дзвін, і шолом полетів убік разом із черепом.

— Гей, залишіть мені хоч когось!

— У великій родині дзьобом не клацають, — пожартував Захірд, добиваючи третього скелета.

До того моменту троль уже встиг розібратися з усіма муміями і теж рушив до останнього вцілілого скелета, але бачачи, що гном встигає раніше, підхопив з землі бруківку і влучним кидком розвоплотив мертвяка.

— Добре! — вигукнув задоволений.

— Жаднюга, — пробурчав Захірд, посміхаючись у бороду. — Ні, щоби з другом поділитися…

— Не жаднюга, — похитав головою Хазяїн. — Ні… — підхопив брилу і метнув уперед. На щастя, у потрібному напрямку. — Ось… усім вистачить…

Тут він мав рацію. Грунт покрився безліччю тріщин, як дзеркало, що впало. І з усіх нагору полізло стільки нежиті, що аж тісно стало. Причому, всі в обладунках і розмірами більші за попередніх.

— Добре! — заволав Хазяїн і увірвався в натовп, як слон у крамницю з посудом. Судячи з гуркоту та передзвону обладунків та зброї, що посипалися на землю

— Тім, — обернувся я до магу. — А що ти таке чаклував на ліча? Пам'ятаю, йому той вітерець зовсім не сподобався.

— Віяло життя… Живих лікує, а для ожилих мертвяків — отрута.

— Зараз зможеш? А то щось забагато підійнялося… Та й великі всі якісь.

— Схоже, ми у кварталі орків… — пояснив Тім. — А щодо віяла, то можу, звичайно, але потім доведеться чекати кілька годин, щоб сили відновилися.

— Тоді не варто… Якось самі…

Пара скелетів, реально набагато більші за тих, що траплялися раніше, рушили в наш бік.

— Мої… — зупинив я Тіма, який направив на них палицю. — Не витрачай силу і заряди. Невідомо, що на нас чекає далі. Поки вдається просто рубати, обійдемося без магії.

Скелети рухалися впевнено. Прикриваючись щитами та приготувавши мечі для колючого удару. Дав їм підійти ближче, і станцював ліворуч, вишиковуючи супротивників один за одним. Вони цього не очікували, і трохи забарилися. Мені вистачило. Підставляю під укол щит, відводжу убік лезо клинка і сам зміщуюсь у той самий бік. Скелет змушений повертатися слідом, як і раніше, перекриваючи шлях другому.

Вдаю удар зверху, а коли ворог закривається щитом, штовхаю його в нижню кромку. Щит верхнім зрізом впивається скелету в нижню щелепу. Живий від такого удару пішов би в нокаут, а мертвяк лише залишається без кількох зубів і намагається у відповідь завдати удару збоку. Парую мечем... Хрускіт... і у скелета в руках залишається короткий уламок. Від подиву він завмирає, а я штовхаю його щитом. Умертв’я відсахується і натикається спиною на меч свого товариша. Якісь миті вони втрачають, щоб роз'єднатися, і я використовую затримку для гарного удару по незахищених шийних хребцях.

«Убитий» скелет обсипається прахом, — другий, не очікуючи цього, не встигає закритися і отримує укол у грудну до клітку. Серця там давно немає і сам удар не завдав би йому шкоди, але я не зупиняюся, скручую корпус, передаючи силу всього тіла в руку, і продовжую рух ріжучим ударом… перетинаючи хребет... мертвець видає звук, схожий на схлип і йде з цього світу за товаришем. Як кажуть, прах до праху…