Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«- Ти тупа дурепа! Думаєш, він за тобою тиняється, бо йому так хочеться? Він просто тебе жаліє! Ти схожа на патлатого хлопчиська, ніякого макіяжу, носиш лише свої спортивні лахміття. Поглянь на Олега та на себе у дзеркало. Хіба такому красеню потрібна така, як ти? Ти в одинадцятому класі хоча б читати та писати своє ім’я вже навчилася?
- Думаєш йому потрібна така фарбована істеричка, як ти?
- Він буде моїм!
- А в мене спитати не забула? - за Богданою з'являється розлючений Олег.
- Олежику, - міняється в обличчі та тягне нудотним голосом, - я хотіла...
- Я тебе вже поперджав, щоб ти відкривала свій рот у її присутності, тільки для того, щоб помаду з зубів стерти! Відвали вже нарешті Між нами нічого не буде!
- Це ми ще подивимось!»
Ну, п'ять років він-таки належав їй. Зрештою, більше це не моя справа.
Аби не думати про ту видру, гортаю стрічку у соцмережі під торохтіння двох дівчат за стійкою адміністрації. Приймаю замовлення на два торти та подарунковий набір капкейків. Чудово. Наступні два вечори руки і голова будуть зайняті.
- … так що гроші готуйте на завтра. Кажу вам, наш Олежка точно не гей, - згадування знайомого імені змушує мимоволі сконцентруватися на розмові.
- Чому тоді він хоче працювати лише з чоловіками?
- Щоб дружина не ревнувала? Ти ж знаєш цю скажену з її істериками.
- Соню, нам потрібні докази, що тобі вдалося. Гроші не малі.
- Які докази? У нього ж навіть донька є, як він, по-вашому, її зробив?
- Можливо, після життя з такою вирішив грати за іншу команду?
– Не верзи дурниць. Я що, мала відео зняти? В умовах цього не було! Але повірте, він зі мною таке витворяв у тому душі, що мало кахель зі стін не повідвалювався…
Зриваюся з дивану та виходжу на вулицю. Не хочу цього слухати. Схоже, не вийшло з нього вірного чоловіка, тому не дивно, що вони розлучаються. Втім нехай затискає у кутках кого завгодно. Це не моя справа. Але уява не припиняє малювати яскраві картинки його з тією брюнеткою.
Через декілька хвилин виходить Рома. Нарешті. Очевидно, лишатися зі своїми думками наодинці небезпечно для моєї психіки.
- Це і є ваш клієнт зі складним розлученням? – відразу запитую.
- Так. Ви знайомі?
- Це і є той самий Олег.
Навіть хочеться сміятися від того, як Рома округлює очі, адже він знає усю історію від початку до кінця. Очевидно, тепер навіть більше.
- Тобто…
- Тобто я не прийшла до вас з Юлею на святкування, тому що сиділа з донькою друга дитинства, яку мамця забула на вулиці.
- Чорт. Здається, я щойно став свідком сюжету для турецького серіалу. То ти погодишся дати свідчення в суді?
- Чому я маю в це лізти? Нехай самі з Богданою розбираються.
- Сашо, не відмовляй відразу. Вислухай його, будь ласка. Не заради нього. Заради дівчинки.
Рома підвозить мене додому, розповідаючи, що саме Олег дав йому абонемент, і друг вирішив показати мені новий спортзал поблизу мого дому, бо зі спортом він на «ви», а мені могло б сподобатися. Я в захваті. Дякую. Минуле продирається, як крем з кондитерського мішка, що розійшовся по швах, та наполегливо лізе у моє життя. І я тепер не знаю, що з цим робити.
Вдома активно міркую над словами друга. Я знаю Богдану давно. Коли моя сестра після дев’ятого класу пішла до педагогічного коледжу здобувати освіту вчителя музики, тоді з’явилася і вона. Її нова ліпша подруга, яка часто приїжджала до нас погостювати. Вона відразу зациклилася на Олегові. Хоча, йому тоді було лише шістнадцять, але він не виглядав на свій вік: високий, широкоплечий та підтягнутий. Вона не давала йому проходу та шипіла мені в обличчя різну гидоту, коли цього ніхто не чув. Я вдавала, що пропускаю їх повз вуха, але вночі крутила в голові раз за разом кожне сказане нею слово, яке вгризалося у мене, наче оскаженілий пес, і відривало клаптями впевненість у собі.
Але дівчинка… Вона зовсім не така. Довірлива, добра та щира. Її дзвінкий сміх, як перелив музики вітру, змушував мене щоразу сміятися з нею. Навіть завжди насторожений з незнайомцями Локі бігав за нею хвостиком та заснув на її колінах, коли ми дивилися мультик.
Згадую слова Роми про те, що дівчинка їй не потрібна, лише Олег, і стає так образливо за цю крихітку… Вона навіть не злякалася, коли матір залишила її посеред вулиці і десь повіялася. Така реакція наштовхує на думку, що це трапилося не вперше.
Можливо, з Олегом їй дійсно буде краще, адже не помітити його хвилювання того вечора було неможливо, як і погляд, наче вона найдорожче, що у нього є.
З роздумів вириває дзвінок у двері. Тако зустрічає його звичним вітанням.
- Привіт! Не чекала. Чому не зателефонував? - запитую з порогу.
- Говорив з братом, він сказав, що не так давно відвіз тебе додому. Привіт, - нахиляється та коротко цілує в губи. Тіло знову сковує знайома напруга. Макс це помічає, але ніяк не коментує.
Я вдячна йому, що він таки дотримується обіцянки та не тисне. Повільно привчає до легких обіймів, поцілунки обмежує лише легким дотиком до губ. Але для мене нічого не змінилося, лише гризе сумління через те, що, здається, я тільки гаю його час. Я не впевнена, що з цього щось вийде. Макс заслуговує на жінку, котра кохатиме його до нестями. І ця жінка, очевидно, не я. Але зараз я точно не готова починати цю розмову, бо сама погодилася спробувати.
- Голодний?
- Дуже, - підходить впритул, притискаючи мене своїм тілом до стіни, впирається руками біля моїх плечей, нахиляється та всмокутє шкіру на шиї. Тілом проноситься знайоме тепло. Відхиляю голову, щоб дати йому більше доступу. Опускаю руки та хапаю його за сідниці, притягуючи ближче. Макс не припиняє вимальовувати вологі візерунки на моїй шкірі. Підіймається язиком до вуха і обдає розпалену шкіру гарячим диханням. - То що на вечерю? - підіймає голову і дивиться з лукавою посмішкою, відхиляється, знімає взуття та спокійно так чимчикує собі на кухню.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аномальні рідини, Наталія Ольшевська», після закриття браузера.