Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

− І де я можу гуляти? − згадую одну з рекомендацій лікаря.

− В оранжереї, в саду на території замку. Коли вам стане краще, можливо, адамір дозволить вам поїздки по околицях. Хочете піти на прогулянку зараз?

Отже, тотальний контроль. Якщо постаратися, зрозуміти можна, але напружує страшно. Втім... Я ж збиралася спершу у всьому розібратися і не робити поспішних висновків.

Прислухаюся до себе та хитаю головою.

– Ні. Зараз точно нікуди йти не хочу.

Тіло відчувається млявим і стомленим. Плестись кудись, перемагаючи себе, аби лише перевірити межі дозволеного? Ще чого. Краще використаю час із більшою користю.

– Розкажіть мені, будь ласка, про цей світ, про імперію. Про вашу расу.

Розповідь Жозелін затягується не на одну годину. Я цьому сильно посприяла, ставлячи купу запитань, перепитуючи, коли мені щось було незрозуміло, або особливо цікаво. З її слів дізнаюся, що куарди в цьому світі єдина раса, але, як і люди, вони не однакові й мають расові відмінності у зовнішності, в залежності від національності та походженя. І в енергії. У світі Ільмондар існує три великі материки. Один із них називається Зана і, по суті, повністю є територією імперії Занагар, до якої мені пощастило потрапити. Імперія складається із шести даріатів під управлінням адамірів, наймогутніших та найвпливовіших представників свого народу. А над усіма ними, звісно ж, стоїть імператор.

Коли я запитала, за яким принципом призначаються адаміри, почула у відповідь, що ця посада здебільшого переходить від батька до сина. Правлять даріатами представники найсильніших сімей у Занагарі, і лише сила, що передається у спадок, сконцентрована в спадкоємцеві, дозволяє контролювати довірені землі.

Тут я трохи зависла і попросила пояснити докладніше. Жозелін зі стоїчним терпінням і навіть деякою урочистістю почала просвітлювати мене на тему, що всесвіт то не тільки матерія, і що навіть матерія є формою енергії. Що все має бути в рівновазі, що безпеку порядку та гармонії й призвані берегти осяяні силою куарди. І що навіть такий енергетичний титан, як імператор, не здатний утримати повний контроль над усією територією величезної імперії, а адаміри існують, щоб розділити його непосильний тягар, кожен відповідаючи за свій окремий даріат. Що вони стежать за дотриманням законів, є одночасно й суддями, й захистом для своїх підданих. І що тільки первісток роду, який отримує всю родову міць, стає спадкоємцем і приймає владу від свого батька, коли той уже не може повною мірою тримати кермо правління.

І тут я згадую слова лікаря про те, що мій син міг стати чиїмось сильним спадкоємцем. Цікаво, ця їхня штука з успадкуванням сили лише адамірів стосується? Скоріш за все ні. Отже, виродок, який мною скористався, проґавив свого первістка? Ха! Так тобі й треба, мерзото!

– Жозелін, від адаміру я чула, що діти вашої раси величезна цінність цього світу. Що це означає? У вас низька народжуваність? – запитую я, сподіваючись, що своїм питанням не ображу куарду.

Компаньйонка здіймає здивовано брови.

– Ні. Я б не назвала це так.

− А як? − з цікавістю подаюсь до неї, спираючись ліктями на стіл, за яким ми сидимо.

– Наші діти народжуються лише за певних умов, – із задумливим виглядом повідомляє мені дівчина. – Я не була у вашому світі, тільки чула та читала. Знаю, що ви можете завагітніти від будь-якого партнера і можливість зачаття залежить лише від жіночого циклу та іноді здоров'я потенційних батьків, або здебільшого матері. Це так?

Обміркувавши її слова, повільно киваю. Ну, загалом, якось так.

– У нас по-іншому. Крім здатності жіночого організму зачати дитину, куарда має пройти злиття з майбутнім батьком.

− Злиття? Це що? − зараз я чітко розумію, що мова точно йде не про секс. Або, принаймні, не тільки про нього. 

− Злиття енергетичних каналів. По-перше, тому що інакше організм матері з великою ймовірністю може відторгнути плід, а по-друге, так жінка перестає бути лише донором і може безперешкодно приймати енергію свого пов'язаного, щоб їхньої загальної сили вистачило дитині для розвитку.

Голос Жозелін звучить відсторонено, але я вловлюю якусь нотку, яка дряпає мене зсередини. Чомусь здається, що ця тема особисто для неї… навіть не неприємна, а болісна. Але куарда продовжує розповідати й по її обличчю абсолютно нічого прочитати не виходить. Говорить про те, що діти куардів народжуються вже наділені силою. І що, чим сильніші батьки, тим сильніший малюк, тому його виховання – величезна відповідальність. Що куарди своїх дітей бережуть, як зіницю ока, але й вимагають від них багато чого.

З цього всього виходить, що такого явища, як безпритульні діти, у куардів взагалі немає. Надто вже все в цьому світі залежить від сили. І розподіл влади, і народження дітей. Без батьків і роду неповнолітнім не вижити. А я згадую біль, від якого прокинулася вчора в лісі, коли мене підживлював Рок.

− А без цього злиття чоловік жінку хіба не може підживлювати? – цікавлюся, коли куарда замовкає.

– Може. Це грубе втручання, і справді лише підживлення. Насильницьке для організму жінки, можна сказати, протиприродне. Але у крайньому разі виправдане. Хоч і не задовольняє всіх потреб. Це як… – вона замислюється. – Як із великої різноманітності поживних та смачних страв взяти й з'їсти шматок прісного хліба. Шлунок наповниться. Енергію організм отримає. Та йому все одно треба набагато більше речовин, ніж можна з того хліба взяти, − і тут на мені зосереджується погляд янтарних очей. − Але все сказане справедливе лише для куард, сьєро. У вашому випадку все зовсім інакше. Ви прийняли енергію адаміра. Засвоїли повністю.

Ну-ну. Мені належить радіти? Поки що більше виходить відчувати тривогу та побоювання через нерозуміння наслідків.

– Злиття… це шлюб? – задаю я останнє питання, щоб розуміти, якими перспективами намагався мене спокусити лікар

– Злиття – це назавжди. Жодна куарда, що себе поважає, не погодиться на нього без укладання шлюбу, – вимовляє Жозелін, і в її очах на мить з’являється дивна тінь. – І жоден гідний куард такого не запропонує. Тим більше, що це буде порушення законів імперії.