Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 15 АРТУР

Звичайно ж, Рита ніде на мене не чекає.

Бемс! — скидаю спортивну сумку на підлогу і запихаю всередину все, що нагадує мої речі.

Навіть душ не стану приймати — безпрецедентний гріх для нашого режиму, — бо я дуже поспішаю.

З внутрішнього дворика виходжу, не киваючи охоронцеві, і одразу ж натикаюся на парочку фанатів "Скалозубів", які явно очікують на появу хоч когось із гравців.

Розписуюся де треба і показую їм пальцем, що у мене є дві хвилини, яких вистачає тільки на одну загальну фотографію.

Часу в мене обмаль, бо я поспішаю, — тільки не знаю куди, і, чорт забирай, я ж чомусь кинувся до головного виходу замість того, щоб вирушити на парковку.

Тепер доведеться повертатися, і це вперше за п'ять років випадає з пам'яті той факт, що у мене є машина. Ніби я мізками повернувся в старі й не дуже добрі часи.

Я вилітаю з підземного паркінгу, не шкодуючи педаль, але потім примушую себе зменшити хід.

На одному з перехресть, на під'їзді до села, усвідомлення події вдаряє в голову, як нокаут від всесвіту.

Світлофор має перемкнутися на жовтий вогник, і разом із дощиком хмари наганяють справжнісінький сніг. Мабуть, учора був останній теплий день цього року. Мокрі пластівці сиплються на землю косими смугами, а я раптом розумію:

У мене більше немає шансу з Ритою Шаповаловою.

Усі ці лікарі, Уланов і виродок Салазаров убили будь-які мої шанси з нею.

За останню годину в мене пульс ривками таранив шкіру зсередини — це тому, що частина мене вже все зрозуміла, а до іншої частини тільки зараз доїхало.

Ні, я не думав активно про якісь "шанси", але, виявляється, я тупо сподівався на... на щось увесь останній час.

Тепер шансів немає, бо вони її змусили й принизили саме через мене. Вони Риту переді мною поставили та змусили переживати ганьбу.

Тепер вона ніколи цього не забуде.

Ніхто б не забув: уся команда стояла і дивилася, як її примусили робити щось проти волі як двієчницю.

Дороги села не оснащені ні світлофорами, ні адекватним асфальтом, а ось вибоїн зібралося до біса. Я змушую машину напружитися, тому що фізично не можу скинути швидкість.

Якщо хоч трохи скину, то... сам себе боюся.

Якби це була інша дівчина... Але цій дівчиноньці відсипали гордості як на все спартанське військо, і тепер — усе.

Все. Вони поховали моє і її... не знаю що саме... наше з нею... наш із нею контакт... а все тому, що Уланов і керівництво пхає свого носа туди, куди їм пхати не треба! І це ще вони не знають, що вона підробляє результати листів огляду.

Доїжджаю додому — ну, як "додому", — до місця, де мешкає більша частина команди.

Єдина багатоповерхова будівля на околиці села, що примикає до іншого кордону селища. Будівлю відгрохали нашвидкуруч тільки для нас.

Коли опускаю картку в слот замка своїх апартаментів, то двері не відчиняються. Пробую кілька разів, а потім долонею натискаю на сусідній відрізок стіни.

Начхати, нехай не відчиняються; що мені робити тепер? Рита стояла там, як натягнута стріла, і в простір дивилася дивним поглядом. Вона потішно тиха — тільки до того, як захоче щось сказати.

Ну чому я не зупинив це раніше.

Мій менеджер, як завжди, мав рацію — мені варто було з Ритою все переграти ще в момент ляпаса. Тоді не сталося б усієї цієї холери. Але вона замахнулася, а в мені все ожило і я подумав: "давай, вдар мене, давай".

— Чувак? — Ципа зупиняється в коридорі, зсуваючи брови в подиві. — Що ти робиш?

— Здоров, — швидко киваю на знак привітання, попри те, що ми годину тому бачилися. — Двері не відчиняються.

Другий крайній нападник на мене якось дивно поглядає, але мені плювати.

Немає часу на розмови: я поспішаю, так, тільки ще не придумав куди.

Помічаю, як на слоті тепер блимає зелений вогник і що Ципа щойно використав свою карту для того, щоб двері відчинилися.

— Друже мій... — тягне він, нехарактерно повільно. — Це не твоя квартира. Твоя квартира — он там. А це — моя.

Навіть нічого не відповідаю, лише киваю в його бік.

Усередині апартаментів доволі прохолодно, бо в будівлі ще барахлить система опалення. Я не позбуваюся кросів і впираюся руками в стільницю кухонного куточка, роздивляючись власну вітальню і вікно пристойних розмірів.

Сніг розчинився, а від дощу залишилися лише сліди. Навіть щось схоже на сонячні промені пробивається крізь хмари.

Зараз перегляну відеозаписи та опрацюю частину нотаток тренера. Зателефоную нутриціологу, і оновлю щомісячні замовлення в помічника, і...

... Що мені робити-то тепер, і клянуся, я скручу шию цьому слизькому Салазарову, тому що це все результат його маніпуляцій...

Я знаходжу нові кроси, ламаючи коробку в процесі, і швидко переодягаю толстовку, бо я зараз піду і поговорю з Ритою.

Набираю номер телефону адміністрації тренувального центру, який знаходжу через пошуковик.

— Це Резник. Капітан. "Скалозубів". Мені потрібен... контакт помічниці тренера-реабілітолога. Шаповалової. — І швидше, тому що я вже виходжу з квартири. — А краще адреса. Але й контакт теж.

— Записуйте, — глумливо-бадьорим голосом відповідає секретарка, і я пригальмовую в кінці коридору. — У принципі, я на пам'ять уже все знаю.

— Це з якої причини? — ціджу крізь зуби, і вона швиденько згадує, з ким розмовляє.

— Так нескінченно ж дзвонять... і всі звертаються із запитами дати її контакти.

Чудовий день сьогодні, метеорит не планує впасти на наше село? Якого біса? Хто ці "всі"? Навіщо їм телефон і адреса Рити?

— І ти їм диктуєш? — холодно цікавлюся я.

— Так... якщо це офіційні представники ЗМІ, нам дозволено надавати номер телефону.

— Кажи адресу, — наказую я. — І потім надішлеш мені номер того, хто дозволив надавати ЗМІ таку інформацію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно