Читати книгу - "Хочеш жити?"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але він не міг розповісти цьому насупленому детективові про Тоголо. Якоїсь миті він хотів був пояснити, але ні! Це було неможливо!
— Пам’ятаєте якогось конкретного індіанця, котрого ви звільнили? — повторив Лепські.
Суворий голос копа деренчав на нервах Гансена.
— Такого вже багато років не траплялося, — відповів Гансен. Він поглянув на Лепські, але швидко відвів погляд. — Звісно, вони старішають. Потому ми відправляємо їх на пенсію.
Та Лепські відчував, що натрапив на щось.
— Ви зберігаєте реєстр співробітників?
Гансен швидко закліпав. Він дістав свою шовкову хустинку і приклав до скронь.
— Звичайно.
— Можу я його побачити?
— Але запевняю вас, ви марнуєте свій час.
Лепські відкинувся на спинку крісла. Його худе уважне обличчя нагадувало Гансенові яструба.
— Мені платять за те, щоб я витрачав час, — не здавався Лепські. — Чи ви не хочете, аби я його побачив?
Гансен відчув раптову слабкість. Він спробував скористатись своїм високим становищем.
— Мушу попросити вас не поводитись так нахабно, — сказав він невпевненим голосом. — Якщо ви хочете побачити реєстр, то будь ласка.
— Саме його я й хочу побачити.
— Що ж, прошу.
Гансен відкрив шухлядку в столі. Він передав Лепські шкіряний записник.
Лепські вивчав список імен, які нічого йому не говорили, але тепер він був упевнений, що Гансен намагається щось приховати.
— Я хотів би отримати його копію. Поліція захоче опитати усіх цих людей, — різко сказав детектив і кинув записник на стіл.
— Авжеж.
Гансен сидів нерухомо. Якийсь час двоє чоловіків просто дивились одне на одного, потім Лепські сказав:
— Я почекаю.
— Авжеж.
Гансен підвівся, ноги його зрадницьки тремтіли, коли він узяв книгу і вийшов до іншого кабінету. Десь за п’ять хвилин він повернувся та простягнув Лепські аркуш.
— Ось... це вам не допоможе, але візьміть.
Лепські проглянув список імен і підвів на Гансена свій незворушний погляд.
— Одного не вистачає, — заявив детектив. — У вашому реєстрі працівників записано п’ятнадцять індіанців. Тут лише чотирнадцять імен.
Гансена аж перекосило.
— Перепрошую... Ви навіть не уявляєте, яка в мене біда з персоналом. Моя секретарка зовсім ідіотка.
— Та невже? — Лепські простягнув руку до шкіряного записника, який Гансен все ще тримав. Пополотнілий Гансен віддав його.
Лепські звірив імена з реєстру зі списком, який дав Гансен.
— Тоголо? Хто він? — запитав Лепські.
Гансен облизав пересохлі губи.
— Вона загубила ім’я Тоголо? Нечувано! Він наш найстаріший і найвідданіший працівник! Запевняю, не варто навіть підозрювати його. Тоголо! Та він із нами вже двадцять років!
Лепські підвівся.
— Гаразд. Вибачте, що потурбував вас, — уже рушивши до дверей, він раптом озирнувся. — Ви ж не проти, якщо я поговорю з Тоголо просто зараз?
Гансен вгруз у крісло. Він знову підняв золоту авторучку і втупився у неї. Цієї миті він здавався дуже старим.
— Якщо це не створить будь-яких незручностей для членів клубу, можете поговорити з ним, — хрипко проказав він. — Ви знайдете його в барі.
— А де це?
Гансен не відводив погляду від золотої ручки.
— У дальньому кінці коридору. Двері ліворуч.
Гансен зібрався з силами. Треба хоч спробувати, сказав він собі. Не можна дозволити, щоб життя, яке він собі створив, розсипалось. Відірвавши погляд від ручки, він у відчаї подивився на Лепські.
— Але ладен запевнити вас: це просто марна трата часу.
— Так-так. Ви вже це казали, — відповів Лепські, виходячи з кабінету.
Гансен впустив ручку. Його пронизав страх. Спогади повернули його на двадцять років назад, тоді він отримав дзвінок від доброго друга з попередженням, що поліція розпитує про нього і краще б йому тікати геть з Англії. Він так сподівався, що більше ніколи не відчує це нудотне почуття.
Але вже наступного ранку йому довелось пережити його ще раз, коли надійшов лист із запитанням, чи хоче він жити. У листі з нього вимагали п’ятсот доларів, а підписав його Каратель.
* * *
Чак вів «б’юїк» униз курною дорогою і виїхав на один із багатьох пляжів уздовж узбережжя. Піщані дюни робили цей пляж одним із найменш популярних, та попри це там вже стояли інші машини, а у воді хлюпались відпочивальники.
Чак припаркувався подалі від інших автівок. Він озирнувся на Меґ, яка сиділа, забившись у кут подалі від нього. Дорогою до пляжу вони не розмовляли.
— Дістала? — запитав він.
Тремтячими руками Меґ відкрила сумку, витягла з неї конверт і простягнула йому.
— То ти подивилась? — запитав Чак, помітивши, що конверт відкритий. Він дістав п’ять стодоларових банкнот. — Чудово, — прошепотів хлопець. — Нарешті, грошики!
Меґ тремтіла.
Лист від Карателя випав з-поміж купюр і приземлився на сидіння поруч.
— Це ти теж бачила?
Меґ затиснула кулаки між колінами. Слова не виходили. Вона лише дивилась на Чака, не відводячи очей.
— Куди ти збиралася, лялю? — запитав Чак. — До Маямі?
Дівчина кивнула, потім, зробивши зусилля, вимовила:
— Я не хочу мати з цим нічого спільного! — Її голос був схожий на глухе кумкання. — Я зав’язую із цим! Я нічого не розповім! Обіцяю! Але я зав’язую!
— Ну звичайно ж, — Чак зігнув банкноти і поклав до нагрудної кишені. — Багато намагаються зав’язати... декому навіть щастить. Але це не твій випадок, лялю.
Меґ стисла кулачки, втупивши у Чака божевільний погляд.
— Клянусь! Я нічого не скажу! Просто відпусти мене! Цей індіанець хворий на всю голову! Ти хочеш мати справи з божевільним індіанцем? — вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хочеш жити?», після закриття браузера.