Читати книгу - "Хочеш жити?"

Щойно Меґ прийняла це рішення, паніка зникла й вона почала міркувати спокійно.

«Гаразд, я розберусь із цим. За кількадесят кілометрів попереду буде автобусна станція у Ґрейгоунді. Можна попросити водія висадити мене там. Із Ґрейгоунда поїхати до Маямі, а звідти...»

Зненацька дівчину охопив відчай.

Увесь її одяг лишився у тій жахливій кімнаті, якою заправляє товстий індіанець! У неї нічого не було. Про що вона тільки думала? Як же вона зможе дістатись до Маямі? У неї менше двох доларів у сумці!

Якийсь час вона сиділа, просто витріщаючись у вікно.

Два долари? Та що це з нею? У неї п’ятсот доларів! Використати ці гроші? А хіба вона тоді не стане співучасницею, чи як там копи це називають? Але ж поїхати! Втекти від цього нічного жахіття! Вона буде божевільною, якщо не скористається цими грошима!

Меґ глибоко вдихнула.

З п’ятьма сотнями можна податись у Нью-Йорк. Там вона буде в безпеці й зможе знайти роботу!

Меґ перестала тремтіти, повернулась її упевненість. Вона крадькома відкрила сумку й, не дістаючи конверт, перерахувала пальчиком п’ять стодоларових купюр.

Вона це зробить!

Її тіло сіпнулось від потамованого відчуття полегшення.

Більше ніякого Чака! Ніякого Пока! Ніякої поліції!

Вирішивши не роздумувати, вона закрила сумочку, підвелась і рушила проходом до водія.

— Чи не могли б ви зупинитись на станції в Ґрейгоунді? — запитала вона, й сама здивувалась, як упевнено прозвучав її голос. — До неї ж недалеко лишилось?

Водій автобуса виявився батьком п’ятьох доньок. Усі вони були милими, хорошими, охайними дітьми, а найстарша із них була такого ж віку, як ця дівчина, подумав він. Що ж, йому пощастило! Дякувати Богу, його дівчата були порядні. Ця ж дівчина! Від Меґ відчувався в’їдливий запах поту. Водій автобуса зиркнув на її брудний одяг. Дякувати богу, він не її батько!

— Так, за дві хвилини, — відповів шофер, не дивлячись на Меґ. — Я зупинюсь.

— Дякую, — сказала Меґ і повернулась на своє місце.

За кілька хвилин автобус в’їхав на зупинку перед залюдненою автобусною станцією Ґрейгоунда.

Коли автобус почав гальмувати, Меґ вже йшла проходом. Спускаючись трьома високими сходинками автобуса, вона силувано посміхнулась.

— Дякую.

— І вам дякую, — сказав водій із неприхованим сарказмом.

Двигун заревів, й автобус рушив з місця.

Міцно схопивши сумочку, Меґ рушила до квиткової каси.

— Привіт!

Голос ножем пронизав її серце. Дівчина обернулась і застигла на місці.

Чак шкірився, визираючи із напівопущеного вікна «б’юїка».

— Хочеш покататись, лялю? — запитав він.

* * *

Елліот Гансен вважався одним із найкращих гравців у бридж на світі, але, оскільки він був відкритим гомосексуалістом і не виявляв інтересу до спортивного бриджу, його цілком задовольняла посада секретаря «Клубу П’ятдесят».

Цього спекотного сонячного пообіддя він сидів за письмовим столом і розглядав детектива Лепські так, як ви би розглядали великого волохатого павука, що несподівано плюхнувся до вашої ванни.

Статний і красивий Елліот Гансен завжди вмів справляти враження. Густе біле волосся спадало йому на комірець. Ідеальні зуби, які він чистив щонайменше тричі на день, сяяли, коли він посміхався. Говорили, що йому років шістдесят, але накиньте ще років сім — і ви все одно не вгадаєте. Він спілкувався з найбагатшими людьми. Жив у розкошах і пив тільки «Шато» 29-го або 59-го року. Він жив у маленькому заможному світі «Клубу П’ятдесят», проте ніколи не втрачав нагоди позатискатись у туалеті з симпатичним молодиком, який впав йому в око.

Начальник поліції Террелл вирішив, що коли хтось і зможе впоратись із Гансеном, то це Лепські. Він не був снобом, не упадав перед багатіями, ставив власні амбіції понад усе.

— Чим можу допомогти? — запитав Гансен м’яким мелодійним голосом. Він дістав із рукава напарфумлену шовкову хусточку і помахав нею перед своїм елегантним носом.

Фірмовим голосом справжнього копа, від якого Гансена аж дрижаки брали, Лепські пояснив мету свого візиту.

Елліот Гансен був англійцем. Багато років тому він працював мажордомом у герцога, аж доки герцог не втрапив у халепу з бойскаутом. Після цього інциденту, коли поліція почала надокучати, Гансен поїхав з країни, радо погодившись на посаду секретаря в одному з найексклюзивніших бридж-клубів Флориди.

Гансен слухав усе, що розповідав Лепські, і не вірив своїм вухам.

— Але, друже мій, це абсолютно неможливо! Один із наших працівників? Ні! Ні! Немислимо!

Лепські ненавидів гомосексуалістів так само сильно, як Гансен ненавидів детективів. Він нетерпляче пойорзав на стільці.

— Ми шукаємо індіанця, — наполягав детектив. — За описом, що в нас є, йому близько двадцяти трьох, має густе чорне волосся, носить сорочку з квітковим орнаментом і темні джинси-гіпстери. У вас працюють індіанці, що підпадають під цей опис?

— Такий молодий? — Гансен наморщився. — Ні... ні... всі наші працівники індіанці значно старші. Вони працюють тут роками... дійсно, роками, а щодо сорочки із квітковим орнаментом... — Гансен закинув голову й засміявся. Лепські цей звук нагадав іржання кобили.

— Зрозуміло... Але погляньте на це з нашої точки зору, — наполягав Лепські. — Двоє членів вашого клубу вбиті. Третій сам прикінчив себе після вбивства його дівчини. Ми цікавимось, чи не має зв’язку між цим убивцею і вашим клубом. Відомо, що він індіанець-семінол. Розумієте, до чого я веду? Можливо, хтось із ваших працівників полює на ваших же членів клубу.

Гансен презирливо вишкірився, демонструючи бездоганні зуби.

— Запевняю вас, мій любий друже, це цілком, цілком хибна думка. Наші працівники з нами роками, подумайте, роками. Вони люблять нас усіх. Ви й гадки не маєте. Ці індіанці дуже вірні. Вони нас люблять.

— Чи не міг хтось із них зачаїти образу? — продовжував Лепські. — Можливо, комусь умови праці видавались поганими?

— Поганими? — Гансен щиро здивувався. — До працівників завжди ставляться винятково добре. Ми тут одна велика щаслива сім’я.

Лепські важко засопів.

— Ви колись звільняли когось із персоналу? Можливо, хтось не відповідав вашим стандартам?

Увесь час, що вони говорили, Гансен грався із золотою авторучкою. Але після цього запитання вона висковзнула у нього з пальців і покотилася столом. Гансен трохи наморщився, ніби від різкого зубного болю. Лепські помітив цю реакцію.

Після довгої паузи Гансен підняв свою ручку і знову спробував гратись нею.

— Що ж, певно... в минулому... так, таке цілком можливо, — повільно й неохоче проказав він.

У пам’яті Гансена зринув