Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

для слабких. Якщо не набив кишень, ти звичайнісінький слабак, вартий зневаги, ізоляції і забуття. Прокажений, якого оминатимуть, обпльовуватимуть, а коли священик нагадає про співчуття, пожбурять огризок. Магатма Ґанді? Тільки не в нас. Нельсон Мандела? Десь там, на протилежному кінці планети.

Він був зовсім інакшим. Коли ми познайомилися, він перебував на початку свого справжнього шляху, сам ще до пуття не здогадуючись. Ми перебували, він і я.

— Ось так я живу і не уявляю себе деінде. Звідси мене не викурить навіть війна, — він на секунду задумався, його чолом прокотилася хвилька, розбившись об рубець над правою бровою. — Тут мій дім. Хай будуть прокляті ті, хто розпалює ворожнечу.

Помешкання, яких тисячі, проте не було жодного фальшу, нічого, що волало би: це — брехня. Людина схильна оточувати себе примарами у вигляді симпатичних абищиць. Розбита порцелянова фігурка — страшніша трагедія, ніж сторонній біль.

Коли я розціпеніла, мені здалося, що спливло невідомо скільки часу. На столі стояла крихітна вазочка, наповнена оливками. Я взяла одну.

Він повернувся, тримаючи півхлібини і шоколад з жовтим сонцем і білою чайкою з розкритими крильми. Я обережно опустилася на стілець, наче він міг піді мною зламатися.

Порізані скибки пахнули житом і коріандром. Він зачерпував суп, розподіляючи двома порціями.

— Тут неподалік тролейбусне управління, в підвалі якого їдальня. Це звідти. Я — мінімаліст. В куховаренні мене приваб­лювала можливість поекспериментувати. Це було дуже давно.

Потім ми перейшли до вітальні. Необорна втома розморювала мене, проте мені не хотілося залишатись самій. Вловивши моє невисловлене бажання, він узяв із полиці книжку й опустився в крісло, що виглядало з ніші між шафою і вікном.

— Кортасар. Коли я ходив до школи, я нічого про нього не знав. А він тоді якраз писав ці та інші свої штучки. Лівак із саксофоном.

— Він був шульгою?

— У політичних поглядах.

Коли я розплющила очі, в кімнаті нікого не було. Він сидів на кухні з тією самою розкритою книжкою, сперши її ребром об стіл. Незважаючи на відчинене вікно, всередині панувала в’язка, як маґазинний джем, задуха. В будинку напроти гасли останні світла.

Зрідка нізвідки брався вітер, котив вулицями клуби гарячого повітря, мовби розчахувались велетенські печі. Блакитна пустеля, застигла і нескінченна, посередині — диск, наче хтось закинув його туди. На бузку праворуч від входу темніли всохлі віхті суцвіть, з розпеченого асфальту проступала блискучими краплями смола. В кінці пощербленої доріжки куняли під затінком береста старі жінки, мов перелітне птаство, що сіло на перепочинок.

Я знову стояла, прихилившись до холодного муру, що не пропускав тепло заціпенілого, наче спинився час, літа.

— Привіт, Незнайомко. Я знав, що ти прийдеш. Ходімо щось перекусимо?

Торохтів, перескакуючи з асфальту на бруківку, транспорт. Навантажений фургон випустив у повітря кілька порцій чорного, як сажа, диму. Дівчинка перед зеброю ніяк не наважувалася перейти дорогу. Випірнувши з-під залізничного мосту, автомобілі шугали повз неї, не скидаючи швидкості.

Кава з молоком виявилася житнім напоєм кремового кольору, сильно пересолодженим. Зате випічка була свіжа, ще тепла; в повітрі невеличкої пиріжкової, куди ми зайшли, пахло здобним тістом і просмаженим зерном.

— Коли не маєш куди йти, будь певна: рано чи пізно прийдеш у покинутий храм. Так сталося зі мною. Ще лежав сніг. Весна впливає на мене, як жодна пора. Я ніколи не поділяв замилування осінню, ніколи не був залюбленим у розпад. Мене приваблює життя, бентежить і надить. Поезія, що оспівує тлін, сягнула вершин майстерності, тоді як хвала життю наївна й неоковирна. Висловлювати радість можна маленькими дозами завдовжки з хайку. Зло привабливіше, ніж добро. Коли в мені прокинулась спрага, я тамував її чужими думками і досвідом, доки збагнув, що маю власний, і заки я усвідомив це, його набігло не так уже й мало. Одного дня я натрапив на фразу про банальність зла і довго роздумував над нею. На митця лягає особлива відповідальність. Таємниця мистецтва — не в красивих мазках, як ми гадаємо, справжні творці це прекрасно усвідомлювали. Від якогось часу я сприймаю лише спогади, документи і Кортасара.

Коли ми вийшли назовні, нас засліпив день, що мовби не збирався завершуватись. Дзиґарі на вокзальній вежі показували за чверть сьому, з дверей заходили і виходили люди.

— Ми вирушаємо лише для того, щоб спізнати необхідність повернення. Якщо не фізично, то емоційно — в спогадах, у до кінця не усвідомлених бажаннях, у стилі життя, в творчості. Всі релігії побудовані на цьому, всі філософії уявляють життя мандрівкою. Дім — центральний образ, а найпалкіше почуття — любов. Зло перед нею безсиле. Вона йде зсередини, ніхто не піднесе її на рушнику. Найгнітючіший автор, якого я читав, англієць Орвелл. У нього щось зовсім інакше, чого ще не траплялося в літературі. Він фантастично змальовує почуття між чоловіком і жінкою, проте далі любов піддається негативній ревізії; тортурами людину можна примусити до будь-якого зізнання, але тоді вона вже не людина, лише оболонка. Я поміняв би другу і третю частини місцями, а словник викреслив, про нього сказано досить, до загальної гнітючості він уже нічого не додає. Орвелл довів письмо до межі, далі йти вже нікуди, а будь-яке повернення видаватиметься фарсом. 1984. Що ти робила в той рік? Я пам’ятаю кожний мій крок.

Куйовдилися зелені килими вздовж тротуарів; проносилися, кваплячись у невість, грози — одна, дві, три, кличучи за собою літо. П’ятого вересня випав перший осінній дощ, змивши разом із порохами спеку, наче її й не було.

В покинутій церкві швидко темніло, скісне проміння сонця скупо пробивалось крізь хмари, ледь торкаючись зафарбованих вікон. Ставши на скриню, він узяв з нішки продовгуватий газетний згорток, дістав звідти свічку і запалив. На підлозі, куди впав, гаснучи, сірник, зашипіло. Він присів і провів рукою.

— Ось.

Полум’я освітило чорно-сірі пучки його пальців:

— Знаєш, що це?

— Пилюка?

— Ні.

— Сажа?

— Порох. Це все, на що він ще здатний, — сичати.

— Звідки він тут?

— Від складу. Скрині — теж. Розсипався, коли пакували й вивозили, геть вологий. Тут стояла військова частина. Зайди, для яких це була лише територія, на якій їх дислокували. Досить трохи абстрагуватися, і тоді здасться, що все те діялося на Марсі або на якій-небудь іншій планеті, яка не має нічого спільного з цивілізацією людей. Проте це не маячня, а правда. Ось вона — він ще раз ковзнув пучками по підлозі.

Крихта по крихті він відтворював історію храму, знаходячи скупі відомості в архівах і працях істориків, тут і там, принагідні згадки, тоді як