Читати книгу - "Сердечна терапія"

— Дурний ти. Просто цікаво мені. Тридцять років минуло, інше століття надворі. Різні країни, кордони. Просто цікаво стало. Ну, й не кажи.

— Та не дуже є, що казати. Він мене навіть не одразу впізнав. Я й не знав тоді, на краще це для мене чи навпаки. Потім я сам зізнався. Львів нагадав йому.

— Тобто? А що він робить? У спорті? Власне, він нічого більше й не вмів. От поїхав родині допомогти, підтримати. Мужик! Поважаю.

— Тебе не взяв чи не схотіла?

— Сам вгадай, — хитро посміхнулася Антоніна.

— Та, мабуть, ти й рада була — зістрибнула з п’єдесталу і не забилася, га? — так само хитро зазирнув їй у вічі Роман. — То будемо пити чи дивитися на коньяк?

— За Магу! — дзенькнула Антоніна своїм бокалом об Романів.

— За Магу! Хороший він мужик. Міг мене під асфальт закатати, а відпустив.

— Що?! — ахнула Антоніна, навіть забувши закусити.

— Бандит він.

— Хто?!

— Бандит. Але не просто урка, а авторитетний бандит. Під ним мало не все місто ходить. Кришує чужий бізнес, вирішує питання, дружбу водить із бізнесменами, політиками, важливими людьми. Такий собі Дон Корлеоне у своїх краях. Багатий, якщо цікаво. Дуже багатий.

— Нічого собі, — прошепотіла дійсно здивована Антоніна, — нічого собі...

— Та що тут дивного? Хіба мало хлопців із силових видів спорту подалися в «буремні дев’яності» на такі заробітки? Факт не новий. А нас життя дивом звело. До речі, питав про тебе. Та нічого мені було відповісти. Хіба що знав від когось, що заміжня та по закордонах їздиш. Бачив по його очах, що й досі тебе любить. Чи хоче. Тепер розумію чому. Бо ти ж таки, Тонько, відьма. Бувають відьми лісові, а ти відьма ліжкова, — засміявся Роман, піднявся з-за столу, підійшов ззаду до Антоніни, нахилився, обхопив її руками і, відшукавши її губи, знову вп’явся у них своїми. Смак коньяку став їхнім спільним, у Антоніни потягло внизу живота, але попри це голова все одно перебирала факти: ось таке життя, Мага — крутий мафіозі, а вона — пані професорова...

22

Професор Ігор Соломатін, не вмикаючи світло, вийшов із кухні на балкон і дивився через скло у двір. Антоніна сіла в машину, завела двигун, підійнялася, обмела спеціальною щіткою негустий розсипчастий сніг із заднього скла, обійшла машину, обмела переднє скло, глянула вгору на вікна їхньої квартири і знову сіла в машину. Через її тоноване скло Ігор побачив, як у салоні мигнув голубим світлом екран мобільного. За хвилину дружинина «тойота» рушила.

«Точно знайшла... — знову подумав Ігор. — Хотів як краще, а виходить, сам усе зіпсував... І що ж тепер?»

Він відчув, як нервово смикаються колінні чашечки під штанями та м’язи від плечей до ліктів, чи то від морозу, чи від хвилювання. Холодно і незатишно жилося йому останнім часом поруч із жінкою, яку любив усе життя і намагався привабити її любов. І раніше не надто гріло сімейне вогнище, але поруч був Вадик, вони їздили світом, щось мали спільне... А що лишилося їм обом тепер, коли навіть розмова не клеїться? Хіба можна жити самими спогадами? Спогадами про що? Про те, яким він був щасливим, коли Тоня згодилася стати його дружиною? Дівчина з простої родини, але гарна й гонорова, яка могла запросто скласти партію набагато крутішому залицяльнику з тих, що тупотіли коло неї. Інколи Ігорю здавалося, що вона затим лише й зголосилася, щоб решту життя він почувався в боргу перед нею. Хоча ні, ні! Це навряд. Але чому тоді? Хто знає... А може, то і була його помилка? Ще там, на старті... Хоча хіба можна кохання усього життя вважати помилкою? Вже щастя, що те кохання було. Хоч і таке калічне, однобоке. Інші й того не пізнали. Але як це втомлює...

Ігор переступив поріг із балкону на кухню й відчув, що змерз. Увімкнув електричний чайник, узявся за нього руками, постояв так хвилину, а потім рішуче пішов до шафки-бару, дістав звідти пляшку справжнього віскі, отриманого в подарунок від шотландського колеги-фізика, взяв низьку гранчасту склянку, налив половину й одразу випив.

Що ближче було до дна пляшки, то полярніші емоції оволодівали Ігорем. Його розгубленість від усвідомлення того, що безглузда гра пішла не за його правилами, змінилася ступором безвиході. А та невдовзі поступилася місцем жалощам до себе, бідолашного, котрого, напевне, все життя так і не любили, і навіть сльози наверталися на очі від розуміння цього факту, і — що вже приховувати?! — повільно стікали щоками... Але на дні чергової склянки професор Соломатін раптом побачив раціональну ідею й озвучив її сам собі: «А може, воно й на краще... Бач, як за допомогою моєї Соні все з’ясувалося... Хто кому хто. Знайшла дурника!»

Він, хитаючись, пішов у спальню, прихопивши в коридорі з полички свій мобільний. «Подзвонити їй? Чи не заважати? Не заважати слухати оперу...» — Ігор нерадісно хмикнув на власний жарт. Він влігся одягненим на подружнє ліжко, і сон уже почав накривати його своєю млосною ковдрою, як десь усередині зашкребло відчуття, подібне до спраги, потреба у чомусь невизначеному, але конче необхідному. Ігор з останніх сил дослухався, намагаючись визначити, чого саме йому хочеться. Сон брав своє, і вже на його межі чоловік раптом побачив, ніби в тумані, обличчя цієї дивачки Яни, котру стурбувала їхня історія, Антонінина сповідь і її власне відкриття про віртуальну Соню... І, засинаючи, він навіть відчув теплоту її рук, складених на столі «замочком», які він накрив тоді своєю долонею.

23

Ще зранку Яна забрала з поштової скриньки квитанцію на посилку, але дісталася пошти вже після роботи. Раділа вона тим різдвяним дарам чи ні — сама не знала. Два рази на рік отримувала з Канади коробку чи пакунок із подарунками — раз перед Новим роком та влітку на день народження.

Цукерки, якась косметика, шаликчи рукавички взимку плюс кілька футболок, пістрявих спідниць та сонячні окуляри влітку — таким був приблизний набір знаків уваги, що приходили від батька, точніше, від його нової родини, бо однозначно збирали це жіночі руки — чи то Надіїні, чи невістчині.