Читати книгу - "Вілла Деккера"

— Мабуть, коханка Деккера? — промовила Рося, зиркнувши на мене.

— Шкода, що ми її сполохали,— зітхнув я.— Не треба було вмикати світло. Якщо то коханка, то дивно, що вона не знає, де Деккер. Вона побачила світло і подумала, що застане господаря. А якби не було світла, вона могла б спробувати сюди проникнути. Тут би ми всі й познайомилися. Ви щось знайшли?

— Нічого,— похитала головою Рося.— Я спакувала речі Каміли до валізи. Подарую нашій покоївці. Чого їм тут валятися?

— Дивно, що Деккер їх не повикидав. Вони ж розбіглися давніше…

— Може, думав, що вона повернеться,— промовила зі смутком Рося. В очах її зблиснули сльози.

— Поки що не віддавайте нікому її речі,— сказав я.— Вони ще можуть бути важливі для слідства.

«Не так для слідства, як для самої Каміли»,— подумав я.

— Та-ак? — здивувалася дівчина.

— Кажу цілком поважно. Речі інколи промовляють виразніше за людей. Тому, поки слідство не завершене, нехай лежать у вас.

— Та добре…— зітхнула вона.— То що? Як будемо звідси вибиратися?

— А нехай той, хто лишив ключа в дверях, вилізе через вікно,— буркнув Зеньо.

Я не сперечався, вискочив з вікна й відчинив двері. Ми погасили світло і вийшли з будинку. Вітер шарпав дерева, віяло прохолодою.

— Отже, ти пам’ятаєш, що тато чекає на тебе в п’ятницю? — сказала на прощання Рося.— Я буду ввечері примірювати сукню в Пасажі Миколяша. Звільнюся десь о сьомій і заберу тебе на автівці.

Розділ дев’ятий

25 серпня 1939 року, п’ятниця

1

Біля входу до Пасажу Миколяша бойко в баранячому кожусі пік на розпеченій блясі каштани, але торгував він також андрутами, пірниками[55] і чоколядками. Його обступила зграя дітлахів. Я не заходив досередини, бо в тлумі можна легко зблудити і розминутися. Оддалік біля припаркованого авта курив Зеньо.

Рося вийшла з великою пакою, перев’язаною червоною стрічкою.

— Сервус,— усміхнулася вона і тицьнула мені паку.— Неси. Моя нова сукня.

— Ого,— здивувався я,— доволі важка, як на сукню.

— А ти, власне, той, хто тямить на сукнях?

— Звісно, що ні. Тому сперечатися не буду.

Ми сіли до авта і далі бесідували вже на «ви». Тепер Зеньо був за кермом. На горішньому Личакові Рося сказала:

— Зеню, ти їдь, а ми прогуляємося. Тут недалеко.

Зеньо покірно зупинився, ми висіли. Коли авто зникло на закруті, Рося взяла мене під руку і притулилася.

— А знаєш, після тих кількох наших здибанок я не могла тебе викинути з пам’яті. Хоча й намагалася.

Вона це промовила ніжним, мрійливим тоном.

— Дивно,— відповів я.— Бо мені вдалося тебе з пам’яті викинути відразу.

Вона мене штурхнула під бік:

— Навіщо?

— А який сенс мені думати про тебе, якщо це не має жодних перспектив?

— Чому? — щиро здивувалася вона.

— Ми з різних сфер. Сфер, які дуже рідко перети­наються.

— Але ж перетнулися.

— Окрім того, я набагато старший за тебе.

— Справді? Мені вже двадцять.

— Я так і думав. Отже, я старший на сімнадцять.

— Пхе! Мій тато старший від мами на двадцять два роки.

— Це ти куди хилиш?

— Та вже нікуди. Якщо ти такий свинтус, що викинув мене з пам’яті,— промовила вона вдавано ображеним тоном, але я не піддавався на цю гру. Ще ні.— Я, знаєш,— продовжила,— ще ні з ким не чулася так…— Вона підшукувала слова, я мовчав. Тоді вона знову мене штурхнула: — Чого ти мовчиш?

— А що я повинен сказати?

— Ти думаєш, мені легко було — признатися тобі… Я чомусь біля тебе розкисла. Хоча я не така. І ніколи не була такою.

Я поглянув на неї. Ми зупинилися водночас. В очах її бриніли сльози. Я пригорнув її і поцілував. Потім вона притулилася обличчям до моїх грудей, і ми якусь хвилю отак стояли, а над нами шуміли сосни. Я погладив її по голівці. Я далі мовчав, не знаючи, що маю казати.

— В тебе хтось є? — запитала вона.

Я мало не ляпнув «є», але пошкодував її. Бо насправді, хто в мене є? Випадкові любовні пригоди? Її сестра… Ірма… З Камілою якось не дуже порядно вийшло. Коли-­небудь вона розповість про все Росі. Але я такий, як є. Я пливу за течією, а вона несе мене, несе і часом боляче б’є в кам’яні пороги, а часом пориває на дно, на темне, безпросвітне дно…

— Ну! — струснула мене Рося.— Ти спиш чи куняєш? Я тебе про щось запитала.

Я її пригорнув і сказав:

— Ходімо. У мене нема нікого, до кого б я ставився поважно. Нікого, кого б я кохав.

— Але в тебе хтось є,— не здавалась вона.

— Є,— скорився я.— Але я дорослий чоловік і маю свої потреби.

— Я знаю, про що мова. І якщо ти її покинеш…

Я усміхнувся: її? Кого з них? А недавно ще була Людвіка… Рося не договорила, але я здогадувався, що вона хотіла сказати. Так та її фраза й зависла в повітрі. Ми йшли далі мовчки. Я чув її тепле тіло біля себе, чув її руку в себе на лікті, нервове посмикування пальчиків, і мені було добре. Я не хотів думати, що буде завтра. Бо завтра я з Камілою поїду шукати Деккерову віллу. І не хотів думати, що буде зараз, коли на одному замкненому просторі зійдемося ми троє: Рося, Ірма і я.

Вуличка Розкіш була вся в розкішних автах.

— Що то має бути за забава? — запитав я.

— Німецький посол у неділю повертається до Берліна.

— Скільки він тут був?

— Кілька днів… Мені важко сказати.

— І що, усі ці вечори він просиджував тут?

— Так.

— А посол Еквадору до вас теж приходить?

— Не часто. Але сьогодні повинен бути.

Перед брамою ми зупинилися. Рося поглянула на мене з теплим усміхом.

— Ти прекрасна,— сказав я захоплено.

— І то все?

— Ні, не все. Але я ще не зібрався зі словами.

— То зберися. Але вже не сьогодні. Тут ми знову на «ви». Не сплутай.

Відчинив нам набурмосений Зеньо.

— А я мушу тут вислуховувати, куди ви поділися, так? — дорікнув нам.

— А хто питав? — поцікавилася Рося.

— Хто-хто… Ваш татуньо щонайперше.

— А хто щонайдруге? — засміялася вона.

— Теж він.

— Ну, гаразд. Тато вже там чи в себе?

— В себе.

— Веди пана Марка всередину, я піду перевдягнуся.

Вона ще встигла стрілити мені очками і зникла.

В казино роїлося від гостей. І то була особлива пуб­ліка, а не та, яка збирається в інші дні. Видно, що підібрана спеціяльно для цього вечора. Дами і кралі переважно вбрані в бальні сукні, панство — хто у фраках, а хто, як я,— в маринарці з одної парафії, а в штанах з другої. Я окинув той джмелиний тлум, що пересувався з келихами в руках, і виловив очима баронесу, яка мило бесідувала з Мольтке. Ірми не було видно. Неподалік крутився Зяблов з якимсь зализаним грубасом. Зауваживши мене, подріботів навперейми, а дорогою прихопив два келихи з шампаном.

— Ну! Радий вас бачити. Сподівався, що ви завітаєте. Що нового?

Я взяв з його руки келих, надпив і сказав:

— Ми на сліді.

— Справді?

— Завтра буде результат.

Він помахав комусь рукою, і до нас приєднався