Читати книгу - "Дракула"

Та не сумуйте, красунечко, – тут старий побачив, що я плачу, – якщо він прийде сьогодні вночі, я не пручатимуся і відізвусь на його поклик. Бо, зрештою, життя – це очікування чогось більшого, ніж те, чим ми увесь час займаємося; а смерть – це те єдине, на що ми можемо покластися без жодного сумніву. Та я вдоволений, серденько моє, бо вона наближається дуже швидко і ось-ось буде поруч зі мною. Можливо, вона підкрадається, поки ми тут сидимо і милуємося краєвидом. Може, її донесе з собою вітер з моря, що так часто приносить загибель людей і кораблів, горе рідним загиблих і вічний сум у їхні серця. Дивіться, дивіться! – несподівано вигукнув старий. – У цьому вітрі й цьому шумі є щось таке, що має вигляд, запах і присмак смерті. Вона – у повітрі; я відчуваю її прихід. Боже, дай мені мужності, коли Ангел Смерті покличе мене! – Знявши капелюха, старий набожно здійняв руки догори. Губи його потихеньку ворушилися: мабуть, він молився. Після кількахвилинної тиші він підвівся, потис мені руку, благословив мене, а потім попрощався і почвалав собі геть. Все це зворушило і засмутило мене надзвичайно.

Я зраділа, коли до мене підійшов черговий берегової варти із підзорною трубою під рукою. Він, як завжди, зупинився, щоб поговорити зі мною, але увесь час не зводив очей з одного дуже дивного корабля.

– Щось я ніяк не второпаю, – мовив він; – з вигляду корабель російський, а тиняється туди-сюди, наче якийсь п’яниця. Таке враження, що він вагається: знає, що наближається шторм, але не знає, чи йти на північ у відкрите море, чи зайти у нашу гавань. Ось погляньте! Таке враження, що там зовсім немає стернового! Він міняє курс з кожним поривом вітру. Що ж, завтра ми дізнаємося більше про цей корабель.

Вирізка з газети «Дейліграф» від 8 серпня (вклеєна до щоденника Міни Мюррей) Від нашого кореспондента

Вітбі.

Тут стався один із найпотужніших та найнесподіваніших штормів у історії; його наслідки були і дивовижними, і унікальними. Перед штормом погода була дещо задушливою і спекотною, що жодною мірою не є чимось незвичайним для серпня. Суботній вечір був напрочуд гарним, і велика кількість відпочивальників вирушила вчора до Малгрейв Вудса, Робін Гудс Бея, Ріг Мілла, Рансвіка, Стейта, а також до околиць Вітбі. Пароплави «Емма» і «Скарборо» здійснювали прогулянки вздовж узбережжя, була незвичайно велика кількість екскурсантів як із Вітбі, так і з навколишніх міст. Погода трималася навдивовиж гарною до середини дня, коли дехто із пліткарів, які часто бувають на цвинтарі Іст Кліфф і звідти спостерігають за значним обширом моря на півночі та на сході, звернули увагу на хмарини, які зазвичай називали «кобилячими хвостами», що раптово з’явилися високо в небі на північно-західному напрямі. На той час дув помірний південно-західний вітерець, котрий за барометричною шкалою класифікується як «№ 2: легкий бриз». Черговий берегової варти одразу доповів про ситуацію, а один старий рибалка, який понад півстоліття спостерігав за погодними прикметами з Іст Кліффа, емоційно попередив про раптове наближення шторму. Захід сонця був таким чудовим, такими величними виглядали масиви мальовничо забарвлених хмар, що на стежках старовинного цвинтаря, які тяглися вздовж урвища, зібралося чимало людей, щоб помилуватися навколишньою красою. Доки сонце встигло сховатися за чорною масою Кетлнесу, що чітко вирізнявся на тлі призахідного неба, його шлях донизу встиг позначитися міріадами хмарин усіх призахідних кольорів – яскраво-червоних, пурпурових, зелених, фіолетових, а також усіх відтінків золота; то тут, то там з’являлися невеликі, але, здавалося, чорні острівці темряви усіляких форм, часто набуваючи вигляду якихось гротескних силуетів. Це видовище не проминули помітити художники, і можна не сумніватися, що наступного травня деякі замальовки під назвою «Прелюдія до Колосального Шторму» прикрасять стіни Королівської академії мистецтв та Королівського інституту акварелістів. Не один капітан тієї миті вирішив, що його «бляшанка» чи «шкапа» – ці «терміни» вони вживають для визначення різних класів суден – краще залишиться у гавані, доки не скінчиться буря. Увечері вітер зовсім угамувався, а опівночі настав повний штиль, супроводжуваний спекотною духотою і тією розлитою у повітрі напруженістю, котра, з наближенням грози, пригнічує надміру чутливих осіб. У морі виднілося зовсім небагато вогнів, бо навіть каботажні пароплави, що зазвичай ледь не «липнуть» до берега, трималися тепер від нього на шанобливій відстані, а рибальських суден виднілося дуже мало. Єдиним видимим вітрильником була якась іноземна шхуна, яка, поставивши усі вітрила, прямувала, здавалося, на захід. Доки шхуна знаходилася в полі зору, дурна впертість або ж невігластво її капітана стали темою численних коментарів і не менш численних спроб сигналізувати йому про необхідність приспустити вітрила перед лицем небезпеки. До самої ночі можна було бачити, як ця шхуна – з мляво обвислими вітрилами – тихенько погойдувалася на морських хвилях:

 

Непорушна, як намальований корабель у намальованому океані.

 

Незадовго до десятої години вечора розлита у повітрі непорушність почала відчутно тиснути на нерви, а тиша стала такою виразною, що можна було почути далеке бекання овець на суходолі та гавкіт собак у самому місті; оркестр на пірсі, що вигравав якусь веселу французьку мелодію, зазвучав явним дисонансом до величної гармонії тиші навколишньої природи. Невдовзі після дванадцятої ночі з морської далечі докотився якийсь дивний звук, а з вишини донеслося слабке, але лунке химерне дзижчання.

І тут несподівано знялася буря. З неймовірною, як тоді здалося, швидкістю – у яку і зараз майже неможливо повірити – усе довкілля враз конвульсивно спотворилося. Раптом звідкілясь взялися величезні оскаженілі хвилі, одна вища за іншу; за лічені хвилини ще недавно гладке як скло море перетворилося на ревуче і всепоглинаюче чудовисько. Хвилі з білими бурунами несамовито кидалися на піщані мілини і гупали об прибережні скелі; інші ж перекочувалися через пірси, і їхня піна долітала аж до світлових камер маяків, що здіймалися вгору на краю кожного пірса у гавані Вітбі. Вітер ревів подібно до грому і дув з такою силою, що навіть дужим чоловікам було важко втриматися на ногах, а хто не міг встояти, ті відчайдушно чіплялися за металеві конструкції.

Було визнано за необхідне очистити всі пірси від маси глядачів, бо інакше кількість загиблих протягом цієї ночі зросла б у багато разів. Труднощі й небезпека значно посилилися через клуби туману, що насунувся з моря на суходіл; це були білі, вологі, схожі на примари хмарини, такі неприємно-мокрі й холодні, що, й не маючи розвиненої уяви, їх можна було уподібнити до привидів загиблих у морі людей, котрі торкалися своїх живих