Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

— Що саме шукає Анрі? Про що хоче дізнатися?

Приблизно за місяць вона дізналася про мету стеження: президент складав список друзів своєї дружини; після цього він надіслав кожному запрошення до Єлисейського палацу на «неформальний сніданок»; під час спілкування за відсутності самої Катрін президент вправно випитував інформацію. Співрозмовники навіть не здогадувалися, що колишній адвокат, який очолив цілу державу, оцінював ступінь їхньої близькості із Катрін, захопливе або вороже ставлення до нього самого; і мав він тільки одну мету — дізнатися, чи могла Катрін повідомити співрозмовнику чи співрозмовниці відомі їй небезпечні секрети?

Вона насолоджувалася розповідями друзів. Збентежені, підлещені, не в змозі опиратися впливу, вони й не здогадувалися про справжні мотиви Анрі — його власну безпеку.

— За мною він стежить, тому що непокоїться про себе. Йому цікавий лише він сам.

Оскільки чоловічок у плащі і його бляклий помічник продовжували стежити, Катрін вирішила погратися з ними.

Шарля, свого випадкового приятеля, антиквара з лівого берега Парижа, вона попросила приймати її час від часу у його «ґарсоньєр» — спеціальній квартирі для побачень. Цей високий стрункий елегантний сорокарічний красень, ще енергійний, незважаючи на срібні нитки у темній гриві, радо погодився — ще б пак, для нього це була честь! Відтоді щодня з п’ятої до сьомої вечора Катрін із підкресленою таємничістю проводила час у нього. За запненими шторами вони пили чай, сперечалися, реготали, слухали музику — тож коли Катрін виходила із будинку (клац — фото!) насолоду від спілкування їй не треба було удавати. Чи достатньо було цього для виправдання підозр президента Мореля?

Через тиждень по очах Анрі вона зрозуміла, що він у курсі. Як вона це помітила? По радісному блиску: він сподівався нарешті спіймати дружину на гарячому.

І другий тиждень минув у щоденних візитах до Шарля.

Анрі, переконавшись у підозрах, ледве приховував радість. Натомість Катрін маскувалася бездоганно.

На третій тиждень вона зробила контрольний постріл: прогулялася з Шарлем Парижем; вони разом сходили до ресторану й у театр. Оскільки далі чекати на бажану реакцію не було сил, Катрін зробила кілька потрібних дзвінків — і вже всі папараці ганялися за парою друзів!

На ранок суботи у найгіршому з жовтих видань з’явилося їхнє спільне фото із підписом: «З таким фаворитом перша леді не скоро викличе у Президента ревнощі». Журналіст наполягав на гомосексуальності паризького антиквара як на загальновідомому факті. Справді, будь-хто, вирішивши довідатися більше про Шарля, дізнався б, що той цікавився винятково чоловіками. Тільки двоє вивідачів у плащах (через власну недоумкуватість) і її чоловік (бо надто любив жінок) могли цього не помітити й вирішити, що Шарль і Катрін стали коханцями.

Того ж вечора під час прийому в Єлисейському палаці на честь російського президента, убравшись у довгу сукню і пройшовши нескінченними розкішними коридорами, вона побачила нахмуреного Анрі — він нібито сердився на неї за те, що вона не припустилася зради. Таємно радіючи, вона вже у тисячний раз пережила офіційну вечерю, ретельно підготовлену, без жодної зів’ялої квітки, жодного надто гучного звуку, жодного надто жвавого жесту, жодної оригінальної думки — словом, вечерю воскових фігур під височенним склепінням і серед гобеленів.

Після прийому, коли президентське подружжя повернулося до апартаментів, щойно вони залишилися на сходах удвох, Анрі наважився зауважити їй:

— Як тобі вдається терпіти моїх коханок?

— Я тішуся, що інші жінки можуть виконувати те, до чого у мене бажання немає.

Він зупинився й зирнув на неї, ледве стримуючись від ляпасу.

— Ти розумієш, що будь-який інший чоловік вдарив би тебе за ці слова?

Катрін замислено похитала головою.

— Можливо. Та чи сказала б я це іншому чоловікові?

Він загрозливо навис над нею.

— Чому б тобі просто мене не залишити?

— Тобі стало б значно легше.

— А тобі не стало б легше?

— Моя помста в тому, щоби залишатися з тобою.

— Але ж ти отримала би свободу!

— Ти теж. І ти, дорогий мій Анрі, мав би більше можливостей скористатися своєю свободою, аніж я — моєю. Отож, аби позбавити тебе цієї нагоди, я вирішила прикувати себе до тебе. Завдяки самопожертві я завжди лишатимуся кращою за тебе.

Вона говорила щиро. Саме через агресію вона залишатиметься вірною дружиною — як і на початку його президентського терміну. Святою. Їй не можна буде нічого закинути. Жодна жінка до неї не докладала стільки зусиль, щоби не зрадити чоловіка: та якщо спершу вона робила це з поваги до нього, то тепер — аби принизити.

Він тим часом додав:

— Ти збоченка.

— Що ж, любий, можливо, саме тому колись давно ми так сподобалися одне одному?

Президентське подружжя увійшло до апартаментів. Анрі зачинив двері. До ранку вони не обмінялися жодним словом.

Наступного ранку галявини перед Єлисейським палацом виблискували сонцем, мов обіцянка дива.

Порушивши звичку, Анрі наполіг на спільному сніданку з дружиною, замовив дві таці нагору, сам поставив їх у їдальні і, ніби забувши про вчорашню сварку, люб’язно звернувся до Катрін:

— Через півтора року вийде мій термін. Катрін, я хочу вибороти другий!

— Хто сумнівався б!

— Що ти про це думаєш?

— Немає певності, що тебе оберуть удруге.

— Знаю. Я буду боротися.

— Яким чином? Новий «теракт» дозволити собі ти не можеш.

Його голова сіпнулася. Він скривився:

— Не розумію, про що ти.

— Певна річ, не розумієш.

Кожен мовчки дбайливо: аби не замастити стіл або пальці — хвилину намащував хліб маслом і джемом.

Анрі, ніби нічого не відбулося, повів собі далі:

— Пропоную розлучитися до виборів.

— Чому?

— А ти вважаєш...

— Любий Анрі, це неабиякий політичний ризик.

— Що саме? Розлучений президент? О, звичаї значно змінилися!

— Але це буде прикра несподіванка для всіх. Від початку, завдяки газетам, радіо і телебаченню всі вірять у наші ідеальні стосунки. «Взірцеве кохання» — ось наша легенда. І відкрити всім, що це фальшивка, вигадка, мана, означало би посіяти в серцях твоїх виборців (а ще більше у тих, хто ще не визначився) недовіру: невже президент Морель нас надурив? Скільки правди в його словах? Зрештою, чи можна назвати зроблене ним «позитивом»? Чи не є всі його слова і жести лише ретельно продуманою стратегією?

— Мені байдуже. З мене досить.

— Досить мене?

— Тебе! І нас!

— Невже з’явилася нова коханка, що мріє виштовхати мене геть?

— Ні.

— То в чому ж річ?

— Те, як ти дивишся на мене — нестерпно!

Катрін