Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

йому так бракувало, пов’язане з тим, що він став жертвою жахливого нападу. Двоє чоловіків у масках обстріляли його авто. Поранений Анрі намагався переслідувати нападників, та мусив повернутися, щоби надати допомогу своєму закривавленому водію. Громадська думка із захватом прийняла мужність політика; наступного ж дня він перетворився на героя; а через дві доби його критиків уже називали екстремістами, фундаменталістами, негідниками, здатними на замовне вбивство. Ця справа дискредитувала його суперників, і Анрі переміг на президентських виборах.

— Мій любий Анрі, так, я знаю. Знаю те, що підозрювали й інші, проте не наважилися написати. Я знаю те, що ти вперто і обурено заперечуватимеш до кінця своїх днів. Я знаю, що ти зробив: ти задумав, організував і оплатив цей напад. Це був чистий піар. Блискучий, до речі, адже ти все вірно розрахував і таки став президентом. Шкода, втім, що через твої амбіції твій колишній працівник назавжди прикутий із тетраплегією[16] до інвалідного візка. Відтоді я зневажаю тебе.

Між ними запала тиша і водночас ніби встановилася ще більша відстань. Холодна ненависть заливала кімнату.

— Ти, здається, втрачаєш здоровий глузд, — повільно промовив Анрі.

Вона схопила журнал і простягнула йому.

— Поглянь! Тепер тобі відомо, що я знаю... Поглянь, з якою великою актрисою ти живеш... Я знаю, який ти ниций, проте всміхаюся тобі. Мені нудно, та я всміхаюся. Я нещасна — та все ж усміхаюся. Я тебе ненавиджу — але всміхаюся. Неперевершена гра, еге ж? Я не схожа ані на жертву, ані на ката. Ну ж бо, чому ти не аплодуєш мені? Ти мав би мене привітати, адже ти єдиний, хто здатний оцінити перформенс. «Взірцеве кохання»! Твій Ріґо буде в захваті від цієї статті: ти уникнув найгіршого!

— Он як? То це війна? — запитав Анрі.

— Зовсім ні. Це наше життя.

Він хотів щось іще зауважити, але, не дібравши слів, бундючний і розлючений подався до виходу.

У дверях Анрі обернувся і кинув їй:

— Чого це ти раптом вивалила це на мене саме сьогодні? Звідки такий напад щирості?

Вона широко — мов два циферблати — розкрила очі.

— Оцього вже не знаю! Чесно.

— Та невже? — скептично пробурмотів Анрі.

— Клянуся! Але тепер мені стало так легко, що я дивуюся, як не здогадалася відкритися раніше.

Він знизав плечима, переступив поріг, клацнув дверима і шумно скотився по сходах.

І якби він не був охоплений люттю, то міг би нахилитися до обличчя Катрін і помітити, що вона плакала вже кілька хвилин.

Упродовж кількох наступних місяців напруга між ними зростала.

Зовні нічого не змінилося: президентське подружжя, як і раніше, виконувало свої обов’язки — прийоми, візити, поїздки — і серед основних повинностей була гра у любов; не пролунало жодного грізного слова — ні на публіці, ні наодинці.

Однак ця мовчанка їх аж ніяк не заспокоювала; навпаки, лише спотворювала і перекручувала фатальну розмову, що призвела до незгоди; щодо їхньої бездоганної поведінки, натренованої роками спільного життя, вона перетворилася на таку собі завісу, за якою наростала ворожість.

Збентежений несподіваним зізнанням Анрі, напевно, страждав більше ніж Катрін: як і будь-який інший гордій, він звикся із тим, що його не любили, але, натомість, не міг прийняти те, що його зневажали; ще ж менше був схильний терпіти презирство від рідної людини. Він бачив три шляхи розв’язання проблеми: або визнати правоту Катрін, тобто потвердити, що він використав близьких і обманом виграв вибори; або спробувати виправдатися в очах дружини; або взагалі все відкидати. Анрі, природно, обрав третій шлях. Він заспокоїв своє сумління, не вірячи, що обурення його половини має якісь дійсно серйозні підстави — тож він миттю виправдав себе і переписав історію наново: корінням проблеми вже був не Анрі, а Катрін. Він почав картати себе за те, що обрав таку дружину — нестриману озлоблену шизофреничку, що заздрила його успіхові, ні, краще так: його численним успіхам! Яка дивна жінка! Фальшива і лицемірна, зовні чарівна, насправді ж — жовчна, немов доктор Джекіл, що час від часу перекидається на містера Гайда.

А Катрін ця нова ситуація лише тішила. Їй подобалося мучити чоловіка. Нарешті вона перестала грати роль дешевого брязкальця, безсилої зрадженої дівулі! Він боявся її! Вона нав’язала йому присутність непередбачуваної жінки, небезпечної чужинки; авжеж, він побоювався її — про це свідчили посіпування чола і вирячені очі, темні зіниці яких ніби питали тривожно: «Що вона робитиме далі? Що скаже? Про що вона думає?». І для неї справою честі було не дати йому ні відповіді, ні знаку; вона не збиралася давати жодного приводу для здогаду; навпаки, що більше вона приховувала розгадку, то частіше він дивився на неї — дивився, мов маніяк! На сцену життя вона вийшла тільки заради Анрі. Роками у неї були мільйони глядачів — як у Франції, так і за її межами, — адже стан президентської дружини вимагав постійно бути в центрі уваги; та досі вона причаровувала тільки наївних, недалеких роззяв, на чию думку вона без тями кохала Анрі і раділа своєму становищу першої леді. Зізнавшись у своїх підозрах, Катрін отримала уважного глядача, що вмів цінувати гру, міг збагнути, що насправді відчуває вона геть протилежне тому, що каже; і Анрі не просто усвідомлював це — він жахався. Яка насолода!.. Однак президент був досвідченим політиком і добре знав, що ніхто не буває постійно щирим, що люди обманюють, хитрують, дають обіцянки і забувають про них; як справжній політик, він майже не вірив у те, що удавав: емоції, відразу, гнів, рішучість, силу й безсилля. Тож абсолютний цинізм Катрін видався йому страхітливою прірвою, де вічно карталися прокляті душі.

Анрі дуже не подобалося неуникне співіснування з дружиною. А з часом — ніби зараза проникла глибше — він зненавидів і саму Катрін.

Свої почуття він приховував все менше й менше. Машкару уважного чоловіка знімав, щойно зникали свідки; варто було подружжю сісти до авта чи повернутися до палацу, як лють і ворожість спотворювали обличчя президента Мореля. Він повнився злобою, жовчу, постійно гинув від шалу!

Катрін насолоджувалася цим сплеском негативної пристрасті, що ніби підганяла, підживлювала її, вириваючи з мулу нудьги; вона відчувала її так, як будь-яке дерево навесні відчуває підйом соків. Оживало не їхнє кохання, ні — оживала їхня спільна історія.

Якось, блукаючи від крамниці до крамниці кварталом Сен-Жермен-де-Пре разом із двома охоронцями і водієм, удалині вона помітила чоловічка у бежевому плащі, що раз-у-раз потрапляв у її поле зору.

Вона миттю збагнула, що відбувається: чоловік призначив за нею стеження. Катрін зраділа. І не просто вдала, ніби не помітила детектива,