Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ледар розпочне й покине
гнеть при першій перешкоді.
Лиш високий ум не кине
розпочатого ніколи,
хочби перед ним здіймались
і столітні перешкоди.
Почин у всякому ділі
мусить розвага вести,
воля, мов сталь, тоді твердне
і не допустить зійти
на манівці постанові:
розмисл, немов похідня,
світить, і божеська гордість
в серці рости почина.
Радість наповнює душу,
здвоює сили усі;
так-то діла благородні
родяться в чесній душі.
24.9 1889
«Не починать, чого зробить не можна…»
Не починать, чого зробить не можна,-
се перший знак ума;
звершити до кінця, що розпочате,-
се другий знак ума.
Навіть той милосердя не має,
хто шкідливії тварі вбиває,
тих же муки пекельнії ждуть,
котрі твар пожиточну уб’ють.
Не вбивати - се перша з чеснот -
так праведні вчили;
навіть вошей і блощиць не вбивати,
бо й їм життя миле.
Хто дерево зітне, хто худобину вб’є,
хто руки обагрить, живую кров проллє,
чи ж може той ввійти у рай той вольний.
А для кого ж тоді огонь пекольний?
Чиє життя без добрих діл проходить,
той наче міх ковальський є,
хоч дихає й боками робить,
та не жиє.
Покинь одного для родини,
покинь родину для громади,
покинь громаду для краю,
покинь життя і все для правди.
Гадюка вбива своїм зубом затрутим,
слон ступнем отаким, як кофар,
зрадивець вбиває поклоном низеньким,
усміхом своїм вб’є цар.
«Горе старому, ой, горе…»
Горе старому, ой, горе!
Тіло зігнуте до впів,
Руки трясуться і ноги,
В роті немає зубів!
Тусклії очі не бачать,
Щезла краса молодая,
В жилах огонь весь погас.
Слів його рід вже не слуха,
Жінка не хоче го й знать,
Син навіть рідний говорить:
Тату, пора вам вмирать.
27/9
«Ні, вдуріти доведеться…»
Ні, вдуріти доведеться,
роком кождий миг стається,
дні повзуть важкі, німі
із неволі у тюрмі.
Діла, праці, хоч би злуди,
щоб не ритись в власній груди,
щоб забуть невольний стан,
не ятрити давніх ран.
Чарівнице злотокрила,
пісне ніжна, пісне мила,
ти візьми мя, не лиши,
в край чудовий занеси!
В край чудовий, в край казочний,
де бездонний, непорочний
сяє і смієсь блакіт,
в чистий, ясний, кращий світ.
Під блакітом тим іскристим
ллєсь життя ключем пречистим,
в жилах кров кипуча гра,
сила груди розпира.
Бог з сівнею полем ходить,
в краю розум верховодить,
дух геройський підліта,
а царює красота.
А хоч гряне зло, мов тучі,
пасті розніме гадючі,
то найдесь герой як стій,
що за край постоїть свій.
Всяке зле чи добре діло,
хоч як скрито б не сиділо,
там усе на світ зійде
і заплату ізнайде.
Хоч часом наляже горе,
кривда правду переборе,
підла зрада під кінець
царський осяга вінець,
щира вірність у кайданах
або в полі в лютих ранах -
не лякайтесь: вся біда
тільки проба і луда.
Ще в останній крайній хвили
встане правда із могили
сильна, юна, злу на страх
і розсипле зло на прах.
Час, простір, замки могильні
против неї всі безсильні,
бо вони є сила та,
що всім світом оберта.
Мов змія, що в хвіст кусаєсь,
з неї виплив, в ню вливаєсь
вічний сил плідних потік,
дух, природа, чоловік.
В єдності живій з собою
три могучі сили ті
подають собі чергою
з рук у руки золоті
кубки з вічно молодою
всецілющою водою.
Не опреться тій воді,
вічно юній правді щирій,
ані зрада у порфірі,
ні брехня у чорній рясі,
в медоплинних слів прикрасі,
ані військо незчисленне,
ані навіть те страшенне
смерті лезвіє студене
в казці, в казці nota bene.
27/9
«Цар на ловах заблудився…»
[Притча]
Цар на ловах заблудився,
від дворян своїх відбився,
ну, а цар, що без дворян,
чисто мов шутий баран!
Лиш один слуга усього
був в ту пору коло нього -
їздять, трублять, що за біс,
ні душі, лиш ліс та ліс.
Ліс, мов море, стогне, грає,
ба вже в гілля ніч звисає,
чорним клубком коням ноги
путає, збива з дороги.
Ба ще й дощ почав кропити -
ні стояти, ні ступити.
Змучивсь цар, не чує ніг,-
щоб добуть який нічліг!
Ов біда! Бувають хвилі,
що при всім багатстві й силі
пан чи цар хоч раз на рік
а не більш як чоловік,
їдуть лісом, далі зрідло -
зирк, край лісу блима світло.
Боже, втішивсь цар, немов
в битві зсік сто сот голов.
Під’їжджають, бачать - хата,
не що бідна, й не багата,
коло неї два стоги.
Цар і мовить до слуги:
«Я тут буду з кіньми ждати,
а ти сам іди до хати,
що за люди, розкуси,
о нічліг їх попроси».
Правду кажуть, страх несмілі
всі царі й пани в тім ділі,
де людей би тра пізнать
і по-людськи розмовлять.
Ну, цар каже, йди, не гайся,
але пробі не признайся,
хто ми є, мовчи та цить!
Стрільці царські, та й досить!
Ну, пішов слуга до хати
нічлігу собі прохати,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.», після закриття браузера.