Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

Отже, я взявся до діла і майже одразу з радістю помітив, що прокручую товсту клепку швидко. Ніж різав чудово, і міцний дуб поступався перед ще міцнішим сталевим клинком. Потрошку, волоконце за волоконцем, дерево відступало перед вістрям ножа. Тирсу я брав пальцями і викидав, щоб дати простір лезу.

Я працював більш години — звичайно в темряві. На той час я вже так звик до мороку, що не відчував безпорадності, яка охоплює людину, коли вона раптово потрапляє в темряву. У мене, мов у сліпого, загострилось відчуття дотику. Відсутність світла не заважала мені, і якби воно не було потрібне. для роботи, я й не згадав би про нього.

Прокручував я дірку не так швидко, як це міг би зробити тесляр своїм долотом чи бондар свердлом, однак я із задоволенням бачив, що робота посувається, хоч і повільно.

Ямка ставала дедалі глибшою. Клепка не могла бути товщою, ніж з дюйм, отже, я незабаром продовбаю її.

Звичайно, я міг би зробити це значно швидше, якби менше думав про наслідки, але я боявся дуже натискати на ніж, пам'ятаючи стару приказку: «Хто спішить — той людей смішить».

Минуло більше години, поки я досяг внутрішньої поверхні клепки, про що міг судити з глибини ямки, яку видовбав.

Тепер мої руки трусилися, серце колотилось у грудях. Я дуже хвилювався, бо мене мучив жахливий сумнів: чи справді в бочці вода? Це хвилювало мене й раніше, але не так, як у ту хвилину, коли все ось-ось мало з'ясуватися.

Господи, що робити, коли це не вода? А раптом у бочці ром, або бренді, або навіть вино?! Адже цими напоями не вгамувати пекучої спраги. Вони можуть тільки вгамувати її на мить, не більше, а потім вона повернеться до мене з подвоєною силою. О, якщо там якийсь спиртний напій, я загинув! Тоді прощай остання надія на порятунок, мені лишається умерти так, як часто умирають люди — в чаду сп'яніння!

Я був так близько до внутрішньої поверхні клепки, що рідина почала просочуватися крізь дерево в тих місцях, де його вже прокололо вістря ножа. Але я вагався зробити останнє зусилля: боявся, що в бочці може бути не вода. Проте це тривало недовго, бо мене підганяла спрага. Я натиснув на ніж, і його лезо прорвало останні волоконця. Майже одночасно звідти бризнула холодна цівка, потекла по пальцях, що стискали колодочку, і набігла в рукав куртки.

Крутнувши востаннє ножем, я витяг його, і з бочки струменем ударила якась рідина. Наступної миті я припав губами до дірочки і з насолодою почав ковтати — не ром, не бренді і не вино, а холодну, смачну, наче з джерела в скелях, воду.

О, як я пив цю на диво смачну воду! Мені здавалося, що я ніколи не нап'юсь, але кінець кінцем напився донесхочу, і спрага минула.

Це трапилось не одразу — перші жадібні ковтки не вгамували спраги, вірніше, вгамували тільки на короткий час. Знову й знову я припадав до цівки води, поки не загасив огонь у нутрощах і не перестав відчувати спрагу, наче її зовсім і не було.

Неможливо уявити собі тих мук, яких зазнає людина від спраги. Для цього треба пережити їх самому. Доказом того, що ці страждання жахливі, є те, що люди, яких мучить спрага, нічим не гребують, аби вгамувати її. І все ж, як тільки проковтнеш достатню кількість води, страждання вмить зникають, як несподіваний сон! Ніякий інший тілесний біль не минає так швидко.

Отже, я напився і трохи повеселішав, але моя звичайна обережність не залишила мене. Відриваючись од дірки, я затикав її пальцем, щоб вода не вибігла. Щось ніби підказало мені, що не можна даремно розливати дорогоцінну вологу. Напившись, я не вийняв з отвору палець, але невдовзі він стомився виконувати роль чопа, і я почав шукати для цього щось інше. Затискаючи дірку пальцем лівої руки, я правою обмацав дошки навколо себе скрізь, куди тільки міг дотягтися, але нічого не знайшов. Звільнити ліву руку я боявся: тоді б вода полилася товстим струменем, і я втратив би її багато.

Нарешті я згадав про сир і вийняв з кишені все, що від нього лишилося. Але сир кришився в мене в пальцях і виштовхувався натиском води, коли я пробував затикати ним дірку. Так вийшло і з сухарем. Що робити?

Відповідь на це питання прийшла відразу. Адже можна законопатити дірку клаптем тканини від куртки. Цупкий матеріал стане у пригоді якнайкраще.

Не гаючись ані хвилини, я відрізав ножем клапоть поли і засунув його лезом у дірку. Цівка перестала бити, але вода все ж таки просочувалась. Та це не мало великого значення. Цей чіп я зробив ненадовго — поки не знайду чогось кращого.

Я ще раз замислився над своїм становищем. Зайвим буде казати, що похмурі думки відразу ж опосілн мене. Нащо я уник смерті від спраги? Для того, щоб мої муки тривали? Щоб продовжити своє жалюгідне існування ще на кілька днів? Адже я все одно умру з голоду. Іншого виходу не було. Від моїх запасів майже нічого не залишилось. Два сухарі та жменя розкришеного сиру — оце й усе. Я зможу попоїсти ще раз — саме попоїсти, але не наїстися, а потім… о, потім голод, страшний голод, кволість, безсилля, виснаження, смерть!

Дивно, що поки я мучився від спраги, то не думав, вірніше, майже не думав про голодну смерть. Правда, часом підсвідомо такі побоювання виникали, але ті страждання, які я тоді терпів, закривали від мене всі інші страхи.

Тепер же, коли спрага більше не мучила мене, я почав по-справжньому думати про голод. Невеликий приплив бадьорості був тільки наслідком того, що я позбувся фізичних страждань, і тривав він тільки доти, поки до мене знов не повернулася здатність розмірковувати спокійно. Через кілька хвилин ця бадьорість не знати де й