Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

поділася, бо гіркі передчуття смерті стали такими ж гострими, як і були. А втім, це почуття вірніше буде називати цілковитою впевненістю, а не передчуттям. Мені вистачило п'яти хвилин, щоб переконатися, що смерті не уникнути. Це було так само очевидно, як і те, що я ще живий. Надія вийти з своєї в'язниці розвіялась ще раніше, а знайти їжу неможливо. А хіба можна жити без їжі?

Так, я умру з голоду, бо нічого іншого не залишається, хіба що смерть від власної руки. Засоби для цього в мене були, але, дивна річ, божевілля відчаю, що підштовхувало мене раніше на цей вчинок, минуло, і тепер я думав про смерть з таким спокоєм, що мені аж стало дивно.

Я міг померти трьома різними способами, доступними мені, — від спраги, від голоду і кінчити самогубством. Вас, мабуть, це здивує, але тепер я почав вирішувати, який спосіб найлегший.

Проте це справді було так. Саме на цьому я зосередив усі свої думки, як тільки остаточно переконався, що мені доведеться померти. Не дивуйтеся. Уявіть себе на моєму місці, — і ви зрозумієте, що тоді такі думки були цілком природними.

Від першого способу я зразу ж відмовився, бо він не був найлегшим. Я вже знав, що таке спрага, і розумів, що важко знайти жахливіший засіб для того, щоб позбавити себе життя. Отже, лишалося два, і я вагався, на якому зупинитися, спокійно вибираючи кращий. На жаль, я ріс майже язичником і навіть не знав, що накладати на себе руки — великий гріх. Мене цікавило тільки одне: який з цих двох способів померти буде легшим.

Довго я так сидів, розважливо і спокійно розмірковуючи, як учинити. І весь час якийсь внутрішній голос шепотів мені, що негарно відмовлятися від життя, навіть коли це допоможе уникнути страждань.

І я послухався цього голосу. Покликавши на допомогу всю свою мужність, я вирішив чекати, коли сам собою настане кінець моїм нещастям.

Розділ XXVI
ЯЩИК З ГАЛЕТАМИ

Отже, твердо вирішивши не заподіювати собі смерті, я тим самим вирішив жити стільки, скільки буде можливо. І хоч двох сухарів не могло вистачити навіть для того, щоб наїстися й один раз, я прийшов до висновку, що треба розділити їх на чотири частини і їсти тільки тоді, коли голод стане нестерпним.

Бажання продовжити своє існування почало зміцнюватися в мені відтоді, як припинились муки жахливої спраги. Тепер це бажання стало ще сильнішим. У мене навіть було якесь передчуття, що я виживу, що не вмру з голоду, і це передчуття, хоч і дуже невиразне, час від часу з'являючись в моїй душі, підтримувало в мені щось схоже на надію.

Важко сказати, чому виникла ця надія в такому безвихідному становищі. Можливо, тому, що я згадав, як зовсім недавно надії вгамувати спрагу теж не було. Тепер же води в мене було стільки, що я міг би навіть утопитися в ній. Неймовірно, але саме я подумав, що маю змогу втопитися!

Вибираючи найлегшу смерть, я також згадав про це. Мені часто траплялося чути, що це найкращий спосіб накласти на себе руки. Власне кажучи, я був уже знайомий з ним.

Гаррі Блю врятував мене тоді, коли я вже потонув, тобто втратив свідомість. Я певний, що коли б пішов на дно, то зовсім не відчув би болю. Мені приємно було усвідомлювати, що смерть у воді не така жорстока, і я серйозно думав, чи не краще буде зняти кілька клепок на великій бочці й кинутись у неї, поклавши таким чином край своїм стражданням. Проте так міркував я тільки у хвилини відчаю, коли мені хотілося померти. Але ці хвилини минули, і я знову відчував непереможне бажання жити.

Зміну в моєму настрої пояснити не так уже й важко. Я не помер від спраги, знайшовши воду за таких обставин, наче сама доля зглянулась на мене і простягла руку допомоги. Ця рука може так само ще раз допомогти мені — врятувати від голоду. Цілком можливо, що з своєї в'язниці я теж виберусь. Ось чому невиразне передчуття, що я врятуюсь, дедалі міцніло.

Я з'їв півсухаря і напився води, бо мені знову захотілося пити. Потім, заткнувши дірку в бочці, я сів на дошки.

Я й не пробував нічого робити, бо знав, що від цього ніщо не зміниться. Та й що я міг зробити? Єдине, на що я сподівався — це на прихильність долі, на щасливий випадок, якщо на них можна було сподіватися. Але яким чином доля допоможе мені, що може трапитись — цього я не уявляв.

Важкі були години тиші й темряви. Тільки іноді передчуття, про яке я вам говорив, підбадьорювало мене. Решту ж часу настрій у мене був похмурий, і я почував себе нещасним.

Минуло, мабуть, годин з дванадцять, перш ніж я з'їв ще півсухаря. Я опирався скільки міг, але зрештою був змушений поступитися голоду. Звісно, малесенький шматок сухаря не задовольнив мене, від нього тільки більше захотілося їсти. Тоді я почав пити воду, але хоч і наповнив нею шлунок, заглушити відчуття голоду не зміг.

Годин через шість я знову поїв — ще півсухаря, — бо не міг далі терпіти мук голоду, — але навіть не відчув, що їв. Я був такий голодний, наче в роті у мене нічого й не було!

Наступна перерва тривала близько трьох годин. Мужнє рішення розтягнути два сухарі на кілька днів виявилось нездійсненним. Не минуло й дня, а сухарів не стало.

Що ж далі? Що їсти?

Я подумав про свої черевики. Мені траплялося читати про людей, які підтримували життя в своєму тілі тим, що жували чоботи, пояси, гетри, торби, сідла, — одне слово, все, що було зроблено з шкіри. Шкіра — органічна речовина, вона навіть після вичинки зберігає невеличку кількість поживності. Ось чому я й подумав про черевики.

Я нахилився, щоб розв'язати шнурки, але в цю мить щось холодне вдарило