Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

було ні сокири, ні чогось такого, щоб розбити її. А голими руками я нічого не міг зробити з товстими дубовими клепками, — все одно якби вони були залізні. Та якщо мені й пощастить добратися до чопа або отвору для крана, хіба я витягну їх пальцями? Я й не подумав про це в пориві першої радості.

Я невиразно пригадую, що знову сів чи скоріше впав, потім через якийсь час підвівся і ще раз обмацав бочку. Однак я не можу твердити напевно, що робив, бо питання, чи вдасться мені витягти чіп, зовсім пригнітило і приголомшило мене. Що було потім, я точно не пам'ятаю. Я, здається, знову намагався відсунути ящик, кидаючись на нього всією вагою свого тіла, але, як і перше, — марно.

Після цього я ліг на дошки, і чорний відчай огорнув мою душу. Я нічого більше не розумів і не відчував. Не можу сказати, чи довго тривало це, але одна обставина знов пробудила мене до життя.

Розділ XXIV
ДІРКА В БОЧЦІ

Я лежав на правому боці, поклавши руку під голову. Бажаючи простягнутись, я раптом відчув у себе під боком щось тверде. Спочатку я подумав, що то, мабуть, сучок на дошці або якась інша тверда річ. Мені стало боляче, і я підклав під себе руку, одночасно трохи підвівшись, щоб витягти сучок. Я здивувався, не знайшовши нічого, але наступної миті зрозумів, що предмет, який муляє мені, лежить не на дошках, а в кишені моїх штанів.

Що там у мене? Цього я не міг згадати і навіть подумав, що то рештки сухарів. Але ж сухарі я поклав у куртку, як же вони могли опинитися в кишені штанів? Я помацав кишеню; в ній лежало щось довге й дуже тверде, але все одно я не міг здогадатись, що б там могло бути, крім сухарів і сиру.

Мені довелося встати, щоб засунути в кишеню руку. І тут я все зрозумів: твердий довгий предмет, що привернув мою увагу, виявився ножем, якого мені подарував матрос Уотерс. Тоді, на пристані, я машинально засунув його в кишеню і одразу ж забув про нього.

Спочатку ця знахідка не викликала в мене особливої радості. Я тільки згадав про доброго матроса, що так відрізнявся від грубого помічника капітана. Пам'ятаю, ця ж сама думка промайнула в моїй голові й тоді, коли Уотерс давав мені ножа. Витягнувши тепер свій подарунок з кишені, я поклав його поряд, щоб він не заважав мені, і знову ліг.

Та не встиг я вмоститися, як мене осяяла блискуча ідея. Я аж підскочив, наче ліг на розпечене залізо. Але якби я ліг на залізо, то підскочив би від болю, а тепер причиною була нова радісна надія. Адже цим ножем можна прокрутити дірку в бочці й добратися до води!

Це здавалось мені досить легким ділом, і тепер я був певен, що незабаром оволодію дорогоцінним вмістом бочки.

Я квапливо пошукав навколо себе руками і знайшов ніж. Коли я брав його з рук доброзичливого матроса, то навіть не дивився на нього і не знав, який він. Тепер я почав уважно вивчати його, навпомацки звичайно. Я крутив ніж у руках досить довго і, наскільки це було можливо, визначив його форму і міцність, щоб переконатись, чи годиться він для мого задуму.

Це був великий складаний ніж з колодочкою з оленячого рога і одним-єдиним лезом. Такі ножі бувають у матросів, і носять вони їх звичайно на шиї на мотузці, засиленій в спеціальну дірочку в колодочці, його рівне лезо з гострим кінцем нагадувало бритву. Тупий бік леза був широкий та міцний, і я дуже зрадів цьому, бо розумів, що прокрутити дірку в твердих дубових клепках можна тільки міцним ножем.

Інструмент, який я тримав у руках, тільки трохи поступався долоту і цілком годився для того, що я збирався робити. Колодочка і лезо були майже однакові, і розкритий ніж мав у довжину близько десяти дюймів.

Я навмисно так докладно описую цей ніж. Своїми чудовими якостями він заслужив цього і навіть більшого. Завдяки йому я не вмер і тепер можу розповісти, у якій великій пригоді він мені став.

Отже, я відкрив ніж, провів пальцями по лезу, щоб дізнатись якої воно форми і чи можна прокрутити ним дірку, потім ознайомився з пружиною, кілька разів розкривши й закривши ножа, і, нарешті, взявся до діла.

Вас, певно, дивує, що я діяв так повільно і не кинувся одразу прокручувати в бочці дірку, щоб якнайшвидше добратися до води й напитися. Спокуса зробити саме так була велика, але мене ніколи не можна було назвати нерозважливим хлопцем, а зараз я відчував, що діяти треба особливо обачно та обережно. Я знав, що на мене чекає смерть, жахлива смерть від спраги, коли мені не пощастить добратися до вмісту бочки. Коли з ножем щось трапиться — наприклад, зламається лезо, я напевно, умру. Тому-то я так уважно вивчив свою зброю і переконався в її міцності. Проте якби я подумав над своїм становищем трохи краще, то, мабуть, діяв би з меншою обережністю. Адже якщо я й доберусь до води, що робити потім? Вона врятує мене від спраги, але що я буду їсти? Самою водою ситий не будеш. Де ж знайти їжу?

Але, як це не дивно, в той час про їжу я зовсім забув. Я ще не був голодний, а жахлива спрага змусила мене забути, що все одно від голоду я не врятуюсь. Найближча небезпека — небезпека померти від спраги, — витіснила з моєї голови думки про те, що буде далі.

На щастя, турбувався я тільки про воду і зовсім не думав про іншу небезпеку — голод.

Я вибрав на бочці місце, де клепка була злегка пошкоджена, — трохи нижче середини, — бо розміркував, що коли вона наповнена тільки наполовину, то мені доведеться прокручувати ще одну дірку. Треба з першого