Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

Я не здивуюся, коли ми про нього ще почуємо.

— Криворучко дав нам тиждень для правдоподібної версії.

Він нас без солі з’їсть. У власному соку. Як канібал…

— Стасе, вимагаю не робити без мене жодного кроку.

Знову зазирнула Лідія.

— Можна я від вас подзвоню? Один дзвіночок.

Кулик кивнула.

— Здрастуйте, це Олійник Ліда вас турбує. Пам’ятаєте? Ви ще у мене в гостях були. Є розмова. Можемо просто зараз, у мене відгул. Приїжджайте. Ага, чекатиму.

До темного джипу з хвіртки вийшла Лідія з двома торбами.

Вмостила їх на заднє сидіння.

— Поїхали.

— Куди?

— На вашу дачу. На Десні. Мати цілий день удома, не дасть погомоніти. А є про що.

— Звідки ви знаєте про дачу? Я там давно не був. Не прибрано. Холодильник порожній.

— Мені вже треба про це життя знати менше. А то я просто рентген — усіх до печінок бачу. Це втомлює, бо всі однаковісінькі… Харчі зі мною, що Бог послав.

Джип викотився на оболонську дорогу, повз пивзавод «Оболонь», дитячу лікарню, на Вишгород, до греблі. На Десну. Як раділа дружина, коли йому, учасникові бойових дій, дали ділянку. За коротку відпустку з Афгану виправив папери, завіз будматеріали. Дружина мала зустріти його з війни у новому домі… Хотів пізніше продати, щось утримало.

Може, Десна?

— Ви мовчите й мовчите. Чому до мене не звернулися? Про живіт. Не в матері травок питайте, а в мене. Я — відьма. Але біла відьма, зла не чиню.

Промайнули греблю. Море розсунуло обрії. Любив простір.

Може, після вибуху, коли знайшли його під шаром кам’янистої землі, на яку він не знати за яким дідьком приперся зі зброєю.

Лідія по-хазяйськи обдивилася дачу, садок, забур’янені грядки.

— Я до сусідів по ключ, — гукнув Командо.

На сусідському городі гасав пацан, рубаючи лозиною голови висхлим будякам.

— Слухай, старий, — покликав Командо, — ти мені не допоможеш?

— Кудись збігати? — пацан по-чоловічому ляснув по долоні.

— Через годину заглянь до мене, скажи, кличуть до телефону.

— Збрехати? — засміявся хлопець.

— Допомогти, як мужчина мужчині.

Лідія заходилася біля столу. Крапнула в чарку темної рідини.

— А що ми п’ємо? — Командо глянув на свою чарку з темною рідиною і на чарку Лідії — з прозорою.

Лідія побовтала глиняною пляшкою з-під ризького бальзаму.

Командо затримав чарку. Лідія засміялася, відібрала чарку, сьорбнула повернула Командо. Той випив.

— Мишей треба після зими вивести, — Лідія викладала на тарілки харч. — І зайці кору в яблунь погризли. У мене пацюки були — як поросята. Хоч на базарі продавай. А що, це — ідея, — бабцям, що торгують м’ясними пиріжками.

Щуряче м’ясо, кажуть, за поживністю нічим не згірше за свинину…

Командо пересіпнуло, поклав виделку.

— Я їх вивела. І тобі поможу. Ось, дарю на долгую і вєчную пам’ять, — вона витягла з сумки загорнуту в газету лабораторну колбу з обірваною жовтою наклейкою. — Як користуватися, розкажу. Постав десь у калідорі, потім руки гарно вимий.

У сінцях Командо роздивився колбу. За столом брав лише магазинні продукти — ковбасу, сир, обминаючи таріль зі смаженою свининою і миску з холодцем. Лідія захмеліла.

— Чого я тут буду перед тобою шифруватися… Ти — не пацан, і я вже… повна роза. І задком, і передком перед нашим Хведорком, — грайливо осміхнулася Лідія. — У мене — хазяйство, і ти дещо надбав. Будинок до будинку, добро до добра, грошики, як той казав, до грошиків… Для престижу, як приказував мій покійний чоловік…

— Що-о?

— Злякався? Живий Олійничок мій дорогенький. Приказка така. З чоловіком розлучилась, називай його — покійний. Для сміху. — Лідія підійшла до Командо, обійняла за плечі. — Ти на мене не зважай. Це я від хвилювання. Мені від тебе нічого не треба. Ти ще не знаєш, якою я можу бути. Не люблю бабодурів, а ти не такий, за тобою жінка…

У двері затарабанило. Командо відчинив.

— Тут вас шукають, — гукнув пацан.

— Льонько, ти справжній товариш, біжи гуляй.

— Та ні, вас шукають. Міліція питає, де ваш будинок.

У дворі вже товпилися люди в цивільному і міліціянтських одностроях, стояв службовий газик. Міліціянт увійшов до сінців.

— Ваше прізвище, ім’я та по батькові? — запитав.

Командо намацав у кишені, подав паспорт.

— Ось ордер на обшук.

— У мене?

— Це ваш будинок?

— Мій.

— Прошу пойнятих пройти до кімнати.

У кімнаті Командо побачив на столі одну тарілку, одну чарку, одну виделку. На прочиненому вікні, що виходило у протилежний бік, тріпотіли відірвані смужки паперових заклейок. Серед тарілок лежав маленький червоний стільниковий телефон. З відеокамерою.

Травіата годувала собак, вони підстрибували, хапали на льоту.

— Ко-о-отики, — щасливо муркотіла Травіата.

— Привіт, Травко, — підійшла Лідія.

— Лі-і-іка, бачиш, ко-о-отики.

— Що, кабиздохи, повернулася ваша мамка дурнувата?

Травко, може, тобі заміж, га? Знайди такого самого придурка, удвох більше собак нагодуєте. Жартую. У мене інші плани, допоможеш подрузі?

— Под-у-у-узі.

— А чого не на роботі?

— Го-о-о-ова. Тут, — торкнулася скроні, — Мене кололи.

Ска-а-азали, гуля-а-ать більше треба.

— Пішли, діло є.