Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

ти такий герой, а по-третє, не треба перекладати з хворої голови. Як сказано в пісні: «було б віри їй не ймити». Утвердилася в своєму рішенні, коли до рук потрапив часопис «Четвер» з романом нової літературної зірки Любка Дереша.

Там героїню звали Дзвінкою. Роман сподобався: свіжа озонна проза, не сподівалася від одноплемінників такого. Буде Дзвінка й квит.

Нікому поки про свій рішенець не повідомляла. Тато Орко на все пристане, хай би що мазунка доня вчинила. А Командо… Досить і того, що буде — Командович. Зірка осміхнулася.

Зашарудів ключ у дверях.

— То що там із Василем Олійником? — заскочила Командо зненацька.

— Звідки знаєш? — поклав собі нічого неприємного Зірці до часу не повідомляти, надто з минулого, яке варто закопати в душі й залити бетоном.

— Будь-яка жінка — відунка й потрібну їй інформацію зчитує з аури.

— Нічого не сталося.

— Аби це повідомити, Василь Олійник, котрого ти бачив двічі у своєму житті, а востаннє над два роки тому, вишукував по всьому місту твого телефону, аж поки на мене набрів? Подзвонив тобі на мобільний, який я йому й дала, і сказав: здрастуй, дорогий друже, у мене все прокволом, чого й тобі бажаю від щирого серця, кінець зв’язку.

Командо підхопив на руки Макса, пішов на кухню. Зірка — наслід.

— Мий руки, сідай, розповідай.

— Чому всі жінки, припрошуючи до столу, кажуть: мий руки?

— Які ще жінки тебе годують у себе вдома?

— Мама так казала, ти кажеш.

— Бо знаємо, з ким справу маємо. Не заведеш на манівці, пусти кота, їж нормально й розповідай.

— Бачиш, Максе, ти для нашої мами вже — кіт. А був синочком. Так вона й на мене скоро скаже: мужчино, мийте руки…

— Не бігай, як миша од віника. Розколюйся. І я тобі навзаєм щось розповім.

— Чуєш, Максе, торгується. Гаразд. Обіцяй не брати до серця…

— Не обіцятиму, бо за мене потурбувалася матінка природа, вагітним встановлюється міцний бар’єр чутливості. Організм сам не реаґує на прикрі новини.

— Померла Лідчина мати.

— Баба Надя?

— Олійник прийшов до неї, а вона… Начебто серцевий напад.

Зірка взяла кота, як завжди, коли хотіла доторком до наелектризованого ніжністю котячого хутра гоїти душевну рану. Бог є. Бог помстився. Лідка хотіла знищити Зірку особливо жорстоким робом… І де вона зараз? Як жила баба Надя після суду? Її дитина, її єдина донька — дітогубиця! Лідка на землі не помстилася матері за зраду, то забрала її за собою. Хто й де міряє, зважує, визначає міру помсти? Гріх казати, але на землі стало ще легше дихати, коли зникла ще одна злочинна родина… Не проросте більше диявольське насіння. Хай Бог милує, але не вільно тобі, бабо Надю, до царствія небесного, оно Лідка тебе вже виглядає з пекла…

— Хто її ховатиме? Окрім Лідки дітей не має, родичів наче теж? — запитала Зірка.

— Очевидячки, Олійник.

— Ти дав йому грошей?

Командо зосереджено колупав виделкою.

Зірка накрила руку чоловіка своєю. — І добре вчинив.

Серія третя.
Тетяна Кулик: чужа серед своїх, своя серед чужих

Чудна річ життя. Щойно була неділя, а вже понеділок. Куди що дівається? Живеш в оточенні конкретних речей — залізо й камінь, дерево й вода, шпалери й унітази, автобуси, маршрутки, шніцелі, проростки сої під соєвою ж таки підлевою у в’єтнамському затишному ресторанчику, черевики, морозиво, прокладки з крильцями, рукостискання, поцілунки, пологи, літні нужники в селі… На всі літери абетки. Можна помацати, взути, спожити, перенести з місця на місце. Зрозуміло й відчутно, як вивихнути ногу й розтягнути зв’язки. А життя — невідчутне, його на хліб не намастиш й грубу ним не розпалиш.

Осьо воно є, й — немає. Кажуть: минув рік. А як він сплив, звідки, куди простує? Що воно таке — рік? Або — хвилина? Життя — то час? Дія?

Уявність? А хіба за уявності живіт болить? Чи гарно читається в туалеті? Хто й де міряє, зважує, визначає черговість учинків, шикує, кому жити, кому — вже? Схаменешся, літа промайнули, а залишили по собі радикуліт та геморой з карієсом. Вислід: ото маєш шанс — хапайся ще й зубами. Бо оце незнатищо під псевдом «життя» розтане, як з бєлих яблонь дим, і сидітимеш у пеклі на розбитих ночвах… Та ще невідомо, де воно, те пекло. Може, теж уявність, навіяна галюцинація. Для простого люду. Аби стояв боявся. І не ліз до чистих. Отим, кому будь-яка кара деінде, окрім буцегарні чи кулі на Землі, по тулумбасах…

— А ви, Тетяно Іванівно, залишіться, маю справу.

Нечисленні кадри офісу крутої вітчизняної бізнесменки Крутої Лілії Іванівни розтеклися робочими місцями. Через приймальню, де сидів дивакуватий чоловічок, у вбранні якого годі було шукати стильової єдності — від турецької теніски, через китайські штани до вітчизняних розтоптаних сандалів. Відчувалося, що це людина ідеї, для котрої побутові дрібниці на кшталт одягу — несуттєві. Єдине, чого він не зраджував, і ми в цьому переконаємося пізніше, — капелюх і краватка. До будь-яких шат. Узимку, влітку, восени й навесні. Краватка вартує зупинки на вимогу.

Витвір невідомої майстрині, ручна робота, полотняний оселедець, вишитий хрестиком, пропагував народний орнамент «куряча лапка» і припинався до шиї ґумкою. Капрон капелюха імітував солом’яне плетиво і доповнював національну самоідентифікацію власника. Котрий цієї миті запопадливо вітався з кожною жінкою, що виходила з кабінету. Відчувалося, що дивака знають тут, ба, й звикли до нього.

Персонал — від головбуха Стратонівни до офіс менеджера Зіньки — вбирався в ділові костюми за будь-якої спеки (хоч і тридцять п’ять градусів) — у колготах, на шпильках, зі свіжими