Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

змінюючи композицію, назви, додаючи нові строфи або з двох поезій роблячи одну (наприклад, «Човен» і «Ліс» із «Ключа» перетворились на «В осінні вечори, у вечори студені…»). Замість дев’ятої з’яви «Фінал» циклу «У сцені маку» з’явилось «Майбутнє відродження», самі з’яви помінялися місцями та, зрештою, і «з’яв» як таких не стало, як не стало й цього химеруватого жанрового означення «оповідь о кількох з’явах». Поет безжально вичистив усі «совєтизми», розмовні й простацькі лексеми, старанно перебрав кожне слово в сотні з лишком віршів, вислухавши й перевіривши не одне конотаційне відлуння, яким вони мимоволі просякають, мов сторонніми запахами, у тотальності мовлення, підсвідомо засвоюючись на рівні наявних даностей і мовбито непідважуваних конвенцій. «Із янголом на плечі» ясно показує, як саме можна позбутися пасивно й випадково набутої ідентичності, не втрачаючи при цьому дійсно вартісних її рис: ідентичність слід переписувати знову і знову, аж до тих пір, поки вона не стане твоєю, а ти — собою. Чи може така праця перестати бути важливою? Чи не в ній полягає виправдання письма? Чи можна назвати працею самостворення або, згадуючи Стуса, самособоюнаповнення? Адже особистісна ідентичність не успадковується готовою та не засвоюється як даність із довколишнього соціального середовища (хоча за комуністичного панування з нами й намагалися провести такий експеримент); навпаки, вона ніколи не буває раз і назавжди даною, ніколи — готовою і наявною. Це лише лице на течії з безупинно змінюваним виразом, лише одна ланка діалектичного процесу, важлива й неусувна, однак спростовна і піддавана власноручному перетворенню. Тому цілком закономірно виникає дещо дивне питання: «Із янголом на плечі» — це четверта книга поета — чи перша? Чи ж не вічно першою є кожна нова книга справжніх поетів, де справжність, новизна і первісність постають унаслідок синтезу? І чи не вічно першою й новою є кожна справжня книга взагалі, навіть якщо ти не написав її, а, скажімо, видав або, припустимо, прочитав?

Така вічна першість модерну корелює з ніжністю і чистотою першого кохання, збереженого на все життя, досконалі описи якого ми не раз знаходимо в «Із янголом на плечі» («Доля», «В передчутті», «Юна моя майбутня дружина»), вона також нерозривно пов’язана з глибоким релігійним почуттям, вираженим у тих Малковичевих віршах, що в читацькому сприйнятті складаються на різдвяний цикл («Із янголом на плечі», «Сад різдвяний», «Лубок»), Мініатюрний світ вертепчика обертається на огром універсуму, в яслах із сіном народжується найбільша з можливих таїн, яка єдина може бути джерелом цінностей. Народженню джерела буття допомагають збутися крихітні п’ятирічні підручні, старанно виспівуючи на шляху до духовного Вифлеєму перші у своєму житті колядки. Ця першість анулює нагромадження маси сущого та непідсильні товщі історичного часу, адже кожна дитина пояснює собі своє народження як найновішу, найавтентичнішу і найважливішу подію у бутті, втім, так воно і є. Тому Боже і людське дитя виявляються однолітками та спільниками:

Іде з хоругвою колядки і прославляє урочисто ровесника, що шоколадки скидає із небес пречистих.      («Синочкові на першу його коляду»)

Взаємопорозуміння на рівні спільно визнаваних дитячих цінностей — шоколадок — не зникає з подальшим плином років і речей; ця незнищенність розуміння, відмінного від пізнання, і непідвладність поширеним гадкам та нав’язуваним владами світу цього поведінковим габітусам виявляються в якомусь засадничо антиніцшеанському й антидарвінівському (вже не кажучи про антиринковість) настрої «Саду різдвяного», у пильній і печальній увазі до людей не від світу цього («Юзь»), до слабких, уражених хворобами або тими чи іншими залежностями («Кахляна (тоскна) буколіка»), до самітніх і неприкаяних душ, яким не вдалося прижитися тут і знайти — або не втратити — себе («пташина елегія», «З нічних молитов»). Читаючи ці вірші, можна відчути, як поет ледь помітно заперечливо хитає головою перед теорією природного добору або новочасним імперативом успішної соціальної адаптації, застосованими щодо поодинокої, живої, конкретної, тобто справжньої, людини.

У збірках вибраного «Вірші на зиму» (2006) та «Все поруч» (2010) варто звернути увагу на побудову змісту, яка є зримим образом плину часу навспак, до джерел, що за таємничими законами герменевтичного кола стають не тільки витоками, а й метою. Починаючи з «Із янголом на плечі» Малкович неухильно дотримується саме цього принципу формування змісту, від найновіших віршів — до найдавніших. Щоб коло зімкнулося, він у «Все поруч» не зупиняється перед видобуванням з архівів і першою публікацією ранніх поезій, вбудовуючи їх у хронологічно відповідні простори попередніх книг, наочно підтверджуючи припущення про шлях до синтезу, про перетоплювання в тиглі пам’яті і досвіду того, що поставало як даність, а насправді було творчим завданням і ціллю. Те, що подавало себе одним з розділів «Білого каменя», стає окремою книгою «Все поруч». Як і завжди в Малковича, зміни в усталених, здавалося б, версіях спрямовані на ущільнення поетичного тексту, прояснення невиразних місць, усунення манірних і невластивих способів вислову. Поет залишається по-дитячому довірливим і відкритим до читача (хоч і не забуває по-змовницьки підморгнути, як він іронічно помиляючись каже, «скурпульозному»), не причиняючи дверей творчої робітні. Отже, те, що виглядало знадвору як надміру вимогливий до себе перфекціонізм і мало не дивацтво, тут, у майстерні, де все поруч, обертається прилученням до важливого глибинного процесу тривалістю в людське життя. Щойно взявши безпосередню участь у добудові поетичного світу за посередництвом самостійного дослідження та інтерпретації, що є виявом кшталтування нашої власної ідентичності, ми зрозуміємо: таке ретельне, як у Івана Малковича, цизелювання тексту насправді становить собою вкрай трудомісткий, не раз болісний алхімічний чин самостворення й індивідуації, створення себе таким, яким ти — виключно ти один — лишишся назавжди. І тільки тоді, коли ляже остання крапка, коло насправді замкнеться, лице, що впало колись на воду, допливе нарешті до кінця далі [Так у оригіналі. — Прим. верстальника] і, підвівши очі вгору, зустрінеться поглядом зі собою.

У пошуках втраченої чуттєвості
[про «Notre Dame d’Ukraine» О. Забужко]

Книжку Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» можна без