Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Помовч! — гримнув Джон.

— Ні, ні, ні! Говори. Кажи все, що знаєш! Хто шпигував?

— Дядько Фред. Сам бачив. Ви йшли внизу, а він повз понад кручею, мов змій.

— Це правда, що в мене такий дядько? — запитала Мері, звертаючись до Фреда.

Шукаючи порятунку, Фред глянув на Джона. Але той пахкав люлькою і вдавав, ніби не помітив його погляду.

— Дурниці плете Білл, — сказав Фред.

— Хто? Я дурниці плету? Я? — аж підстрибнув Білл. — Ходімо, покажу, де ти повзав. Я пас корів і все бачив.

— Вигадуєш, — знову вимовив Фред. — У нас тут немає ФБР.

На цей жарт, проте, ніхто не звернув уваги. Фред, здається, ще більше пожовк. Щурячи очі, позирав по черзі на кожного.

— Та Фред, здається, сьогодні мав ще й інше завдання: коли я був у ямі, а він зверху, — мені на голову полетіла здоровезна каменюка, — сказав Олесь.

Мері остовпіла. У неї згасла усмішка і пальці стиснулися в кулачок.

— Та Фред промазав. Я встиг стрибнути вбік. Це він сам так діяв чи ви йому наказали, містере Джон? — запитав Олесь і поглянув на Джона.

Не поспішав з відповіддю господар дому, пахкав димом, аж у грудях його щось ніби гриміло та перекочувалося. Ще глибше ховав свої злі, маленькі очі. На запитання Олеся Джон так і не відповів.

— Скажи мені лишень, що думаєш про скарб? — запитав Джон, позираючи на Олеся.

— Гаразд. Скажу. Хоч ви на моє запитання не відповіли. Коли й справді хтось сховав скарб на острові, то ви його шукаєте не там, де треба. Не раджу вам ворушити каміння. — І додав іронічно — Та ще кидати його мені на голову.

— Все вигадка. Каменюка випадково зірвалася. А як діяв оцей комуніст? Мало не скинув мене з кручі, — вихопився Фред.

— Помовч, Фред. Не про тебе зараз мова, — сказав Джон і звернувся знову до Олеся: — Ти вважаєш, що скарб заховано десь в іншому місці? Як же тепер бути? Я шукав його двадцять років. Почав шукати одразу після війни. Все життя віддав, а ти кажеш, що скарбу тут немає. Відповідай — чому так думаєш?

Олеся вразили слова старого велетня, шкода стало, що людина змарнувала собі життя заради такої дурниці.

— Думаю так тому, що, коли б скарб справді був на тому місці, ви б уже заволоділи ним. Я переконаний: його там немає.

Мері наливала в миски суп з консервованими бобами. Солодкувата пара наповнила кімнату. Колись Олесь сказав, що цей суп подобається, і тепер Мері частенько готує його.

— Не вір, Джоне. Він говорить так, щоб не йти копати. Не вір, — мовив Фред, і зла посмішка скривила його лице.

— Чому ж, я можу копати, коли цього забажаєте, — глянув Олесь на Джона, — але сенсу в цьому немає ніякого.

Та Джон, здається, не слухав, що говорили Фред і Олесь, заглибився в думки.

— Чи слідкував за вами Фред, чи ні — справа моя. Я вам забороняв зустрічатися, а ви мене не слухаєте.

— Чом нам не можна зустрічатися, тату? — запитала Мері.

— Ви сьогодні цілувалися, — майже пошепки сказав Джон, а потім несподівано вигукнув: — Цілувалися! Ти, моя донька, цілувалася з оцим росіянином, з оцим зайдою!

У кімнаті стало тихо. Всі перестали сьорбати з мисок. Може, ще довше стояла б ця гнітюча тиша, та її порушив Білл. Він сказав:

— Ну і що з того? Хай собі цілуються.

— А ти не сунь свого поганого носа куди не слід! — гримнув на нього батько.

— Буду! Буду! Я хочу, щоб вони були разом. То не твоє діло, тату. Бо як вони будуть, разом, то Олесь ніколи не покине нашого острова.

Джон підхопився з місця і рушив до хлопця. Олесь підвівся і пішов йому назустріч.

— Краще вдарте мене, — сказав він, — а Білла не чіпайте.

— Геть! Забуваєш, що ти тут непроханий гість! — Джон жестом запропонував Олесеві зійти з його шляху, але Олесь стояв на місці.

— Ну то й ударте непроханого гостя. Навіщо ж малого чіпати? Ваш син — мій кращий друг…

Джон і після цих слів стискував кулаки.

— Що робиться в моєму домі? Не було тебе, — зиркнув на Олеся, — ми жили мирно і тихо. А зараз? Зараз я вже не господар тут. Геть, кажу! Не стій мені на шляху! І зарубай собі на носі: будеш втручатися не в свої справи…

— Мовчи, тату! — вигукнула Мері. — Мовчи і слухай. Я кохаю Олеся. І не боюся сказати це тобі, бо перед богом, перед тобою чиста і чесна.

Джон пішов до свого місця. Руки безсило висіли — могутні кулаки розтулилися. Він розгублено сів на стілець, важко дихав, дивився в підлогу.

— Коли бажаєш мені щастя, тату, то знай: воно можливе лише тоді, коли ми з Олесем будемо разом.

— Замовкни, — гримнув Джон.

— Ні, не мовчатиму. Ти хотів би віддати мене за Морісона? Продати хочеш за борги? Цього ніколи не буде. Ніколи! Запам'ятай на все життя: я належатиму тому, кого люблю!

— Буде, як я схочу. Або… — вимовив Джон, проте в голосі його не було рішучості.

— То як? — Мері вийшла з-за столу і стала перед батьком. — Може, скажеш, що буде зі мною, коли не підкорюся тобі? Мовчиш. Ну то ще повторю: ніколи не піду за Морісона. Він мені гидкий. Хай краще з'явиться на острові привид і задушить мене шворкою.

— Мовчи! Мовчи! Я наказую мовчати! Не смій згадувати при мені привида! — вигукнув Джон і похилив голову.

— Ага, й тобі страшно, — втупила очі в батька Мері, — хай і я загину, як моя мати.