Читати книгу - "Привид Чорного острова"

— Мені страшно від того кохання.

Вони зупинилися. Мері стала на камінь і несміливо притиснулася щокою до його щоки. Потім потихеньку, щоб навіть Олесь не помітив, посунула трохи свою щоку, і губи їхні зблизилися. Ще і ще зробила так. І нарешті вона несміливо доторкнулася до його губів своїми… Олесь чекав цього. Йому подобалося, що Мері затягує ту мить, коли їхні губи зіллються. Мері хоче зробити так, щоб ніхто не винен був у першому поцілунку. Але доки ж можна чекати? Олесь міцно пригорнув Мері, і їхні губи стулилися. Здалося обом, що їх поглинув безмежний бурхливий океан.

Вони йшли берегом. Тиха хвиля пінявою гаптувала на каміннях дивне мереживо.

— Олесю, давай іти поодаль одне від одного.

— Ти боїшся?

— Не за себе, за тебе.

— А що може трапитися?

— Ти ще не знаєш тата і Фреда.

— Одного з них я вже знаю.

— Фреда? Він стріляв у тебе?

— Намагався, але…

— Але пострілу не було. То я повитягала набої. Бо знала, що Фред піде на це.

Олесь ухопив Мері на руки і поцілував.

— Мила дівчинко моя, ти вже двічі мене врятувала. Чим я тобі віддячу і коли?

— Олесю! Олесю! Не про це тобі треба думати. Стережися мого тата. Він жорстокий. У нього немає жалю до людей. Він замучив мою матусю непосильною працею. Зваж — тато тебе ненавидить.

Вони знову пішли поряд. Мері намагалася ступати по тій межі, куди сягають хвилі. Олесь говорив стиха, ніби сам до себе.

— Ненавидить? А за віщо? Що я зробив поганого? Як і коли образив його?

Мері подивилася на хлопця і вимовила:

— Тато знає, що я тебе кохаю.

— А що в цьому поганого?

— Віддати мене за Морісона — ось чого прагне тато. Я гадала, що він справді хоче лише виграти час, щоб відтягти сплату боргу на півроку. А тепер бачу — батько справді ладен мене віддати тому опецькуватому нестелепі.

— Великий борг?

— Щось близько десяти тисяч доларів.

— А чим платитиме батько?

— Сподівається знайти скарб. А коли не знайде — мене віддасть.

— І ти підеш?

Мері засміялася.

— Ніколи! Дурненький мій велетню, я тепер усе життя буду з тобою. Але…

— Говори далі.

— Але ти повинен повірити в бога.

Кілька кроків ступили мовчки. Що їй відповісти?

— Мері, мила моя, люба моя дівчинко. Я не хочу тебе обдурювати. Скажу правду — цього ніколи не буде. Твій батько, твоя мати вірили в бога?

— Мати — дуже, а тато не вірить.

— Чому ж вони так погано прожили своє життя? Я віритиму знаєш у кого?

— Ні. Не знаю.

— У тебе. В наше кохання.

Мері стала навшпиньки, але не змогла дотягнутися своїми губами до його губів. Тоді потягнула Олеся до каменя, стала на нього, палко обгорнула юнака руками і поцілувала.

— Милий мій. Я вірю тобі, а ти вір у мене. І ми будемо щасливі. — Раптом їй спала якась думка: — Але це не те, що вірити в бога.

— Чому?

— Я богові все розповідаю.

— Ну, а тепер будеш усе розповідати мені, а я — тобі.

Мері похнюпила погляд. Її радість кудись поділася.

— Є в мене одвічна мрія — зробити для людей щось важливе, як мій батько, — сказав Олесь.

— Що вчинив твій батько?

— В одному бою з фашистами він знищив два танки, врятувавши своїх товаришів. І фашисти не пройшли. Розумієш, що я хочу сказати?

— Так. Розумію.

— Я вірю — в моєму житті трапиться така нагода і я виправдаю себе перед батьком. Адже він недарма проливав кров.

Йшли мовчки. Мері намагалася зрозуміти думки й прагнення цього велетня, який сьогодні став їй таким рідним і близьким. І їй спало на думку: багато поганих людей вірять у бога, чом же хороші такі, як Олесь, не повірять?

Несподівано для себе Мері сказала:

— Олесю, давай утечемо звідси.

— Ми з Біллом уже говорили про це.

— Ти зумієш керувати шхуною?

— Звичайно.

— Втечемо. Я не можу жити, коли тобі на кожному кроці загрожує смерть. Не можу і не хочу.

Олесь пригорнув Мері — і знову довгий-довгий поцілунок і щасливий блиск в очах.

Закохані не бачили хижого погляду Фреда. Не почули вони і його хрипкого сміху.

Біля столу сиділи мовчки. Джон і Фред зрідка кидали похмурі погляди на Олеся й на Мері. Білл читав книжку. Олесь задумливо дивився у вікно, він завжди ніяково почував себе за столом. Справді-бо — не заробив собі на хліб, а гостинності може прийти край. Та й гість який з нього?

Гостей не викидає океан на берег. Вони самі приходять на свята.

Лише Мері весело зиркала на Олеся та наспівувала пісеньку про хитрого кота. Вона помітила, що батько сьогодні чимсь незадоволений, раз у раз поглядає то на Олеся, то на неї. Тому вона й співає тієї пісеньки, якої ще в дитинстві навчив її батько. Але і це на нього не впливає.

Фред раптом запитав, позираючи на Мері:

— Чому це ти сьогодні така весела? І ніби аж сяєш уся?

— Тому, що мені весело. А сяю тобі на зло.

Несподівано з кутка озвався Білл: