Читати книгу - "Привид Чорного острова"

Несподівано Джон підвівся із стільця і вийшов з кімнати. Ступив, опустивши голову, зсунувши брови до перенісся, а руда борода вп'ялася йому в груди. Мері здалося, що батько цього вечора ще дужче постарів, і їй стало шкода його.

Тиха, тепла ніч пливла над океаном. Вона висипала в чорну воду золоті зорі. А пізніше з глибини океану виплив повновидий, спокійний і величавий місяць.

Довго не міг заснути Олесь — прислухався, як спокійно дихає Білл. Іноді хлопець щось шепотів крізь сон, скидав ногами легеньку ковдру. Олесь уже двічі вкривав його. Знову лягав на підлогу, склеплював повіки, намагаючись заснути. Та раптом чомусь напосідалися тривожні думки, і сон мовби рукою знімало.

Отже, Фред має завдання знищити його. Цікаво, хто йому дав такий наказ — Джон чи Морісон? Адже не може він діяти сам. Фред не з тих людей, щоб у чомусь себе проявити. Він виконує накази. Олесеві, однак, здається — Джон зараз не хоче, щоб Фред його прикінчив. А втім, коли Мері зізналася батькові, що кохає Олеся, Фред міг діяти й за наказом брата.

Тільки-но сон мав подужати Олеся — знову згадка: прогуркотіла каменюка над головою. Олесь підхопився з постелі. Навіть примари лютого океану вже не мучать його, а про каменюку ніяк не може забути. Мабуть, страшно помирати такою смертю.

Та всемогутній сон переміг, взяв у обійми велетня юнака і поніс у край далекої, чарівної казки.

Галина прийшла до нього на корабель. Вони обнялися й пішли. Спершу йшли по воді, потім опускалися все глибше і глибше. На дні океану зустріли старого знайомого чорномора й велетенського кота. Потім з гущавини водоростів вилізли піп і його наймит Балда. А вони йшли і йшли. Коли ж до сонця стало зовсім близько, Галина раптом перетворилася в русалку. Вона попливла, а за нею сотні — тисячі русалок, і всі йому шепочуть:

— Зроби десятий крок… Зроби десятий крок…

Олесь прокинувся, витер піт з чола. Йому ніколи раніше ніякі сни не верзлися. А може, й снилися, та легко забувалися. Зараз же запам'ятав усе — до найменшої дрібниці.

— Десятий крок, — прошепотів Олесь сам до себе, — адже до океану дев'ять кроків, а треба зробити десятий. Пройти той крок в океані? А що, коли той крок є найголовніший?

Десь у їдальні годинник вибив чотири. Олесь потихеньку одягся й пішов з кімнати. Перші відблиски ранку вже впали на безмежну далечінь океану. Побляклий місяць схуд і хворобливо мерехтів. Зірки повільно зникали з неба, ніби ховав їх океан у своїх глибинах.

Причаївшись за скелею, Олесь озирнувся — чи не слідкує за ним Фред? Ні, немає нікого. Побіг, відчуваючи, як ранкове повітря гострим лезом урізається в груди. Невдовзі зупинився поряд з білим стовпом.

Роздягнувшись, Олесь сховав одяг у розщелині й відміряв від стовпа в напрямку океану дев'ять кроків. Дев'ять, а не десять. На самісінькому краї кручі він стояв і дивився в далечінь. Той самий океан, який ще зовсім недавно намагався поглинути його, зараз лежав перед ним спокійний і лагідний.

Ранкова прохолода стиснула могутні груди юнака. Олесь почав розтирати їх долонями. Треба вловити ту мить, коли нестримне бажання покличе його зробити десятий крок.

Політ! Ні з чим не зрівняна радість охопила Олеся. Мабуть, політ приносить людині незвичайні почуття тому, що вона не народжена літати, але сама здобула те, чого не одержала від природи. Перемогла й літає. І цей політ, ці кілька секунд незвичайного стану змусили серце юнака битися дзвінко й весело.

Та радість зникла, коли Олесь потрапив у воду й опинився в самісінькому епіцентрі велетенського виру. Спершу розгубився. Могутні водяні м'язи крутили йому руки й ноги, і здалося, що не вистачить у нього сили здолати їх. Він ще й ще раз пробував вирватися з жахливих обіймів виру — та марно. Саме тоді, коли вже сили полишали його і Олесь, розслабивши руки й ноги, перестав боротися з тими водяними м'язами, — вир крутнув його щосили і викинув у тиху воду.

Відсапавшись, Олесь підвів голову, оглянувся навкруги. Він здивувався, побачивши над головою склепіння. Вже зійшло сонце, і його проміння пробивалося крізь щілини в скелях. Олесь раптом зрозумів, що потрапив у дивовижне царство світла, ліг на спину і почав милуватися чарівним сяйвом, яке випромінювали сталактити. Гострими лезами звисали вниз величезні мечі. Поряд — прозорі списи, ніби виточені з чорного граніту.

Попливши трохи далі, Олесь відчув під ногами щось тверде й слизьке. Спробував стати на ноги, але не зміг, бо ноги сковзали, а водорості огидно чіплялися за них. Йому здалося, що під ним металевий купол, який усе більше випинається з води. Раптом помітив, як той купол переходить у виступ, дуже схожий на люк. Нарешті Олесь таки зважився стати на ноги: «Та це ж підводний човен! Звідки він тут? Нащо його сховано в цій чудесній печері?»

Хоч під склепінням стояло тепле, насичене вологою повітря, проте Олесь відчув, що дрижаки проймають його. А що, коли десятий крок зроблено вірно? Що, коли й справді він натрапив на скарб? Однак поспішати не варто. Головне — заспокоїтися й узяти себе в руки. Розважливість і спокій — насамперед.

Олесь почав відривати з люка зелені слизькі водорості. Вони міцно припаялися до металу. Знову несподіванка — натрапив рукою на ізольовану дротину. А що, коли човен заміновано? Напевне, це так і є. Зовсім потихеньку, як колись на навчанні, Олесь почав відкручувати дротинку. Безперечно, десь у човні дротинка з'єднана з міною. Коли б згаряча відкривав люк — вибухнула б міна. Напевне, ті, хто полишив тут човна, знали, як саме діяти, щоб міна не зірвалася.

Усе те,