Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Тіло просило спочинку, а мозок не погоджувався. В ньому весь час билася тривожна думка, стояло питання, що вимагало негайної відповіді: «Що чекає на мене наступної миті?» Вибрався з твердим наміром рушити у путь, та зробивши кілька десятків кроків, зупинився. «Куди йти? З чого починати? В якому напрямку, в якому боці шукати і що, власне, шукати?» З трьох боків його обступали залиті фіолетовим чорнилом гори, з четвертого лежала така ж фіолетова рівнина, що якось дивно уривалася на недалекому прузі. Гори, коли Патрік придивився до них, були схожі на руїни старовинних фортець, замків а чи міст давно минулих цивілізацій. Інші нагадували казкових рицарів. Одягнені в льодові шоломи, загорнуті у снігові мантії і плащі, вони дивилися в небо, ніби чекаючи на знак всевладного чаклуна, щоб знову ожити. Гори чекали чуда, і воно сталося: спочатку помітно пригасли мінливі серпанки на півночі небесної сфери, потім щось ніби зблиснуло на шпилі далекої і, мабуть, найвищої гори. Так, ніби невідомо звідки упав на неї сонячний промінь, переломився там в льодовій грані, блиснув, засліпив очі і щез, ніби ніколи його і не було, ніби то лиш міраж видав бажане за реальне.

Патрік не відчув, не збагнув ще вповні, що таке полярна ніч. Дорогою на Шпіцберген він якось за клопотами не помітив грані, не відчув моменту, коли звичайний день перейшов у незвичайну ніч, але протягом кількох останніх годин після загибелі їх літака серце його встигло виповнитись такою глибокою тугою за тим залишеним десь за горизонтом життям, що зблиск променя перевернув усе його єство. Патрік стояв, прислухаючись до дзвінких і частих ударів серця, до болю в очах вдивляючись у ту погаслу грань на далекій вершині і крихту за крихтою збирав свою волю в кулак. Той промінь чи, може, видиво геть приголомшило його. Все щезло в одну мить, навіть біль у плечі. Був тільки промінь. Кілька ударів серця тому він подарував надію. «Він повинен спалахнути. Неодмінно мас. спалахнути знову! Інакше я просто збожеволію. Боже! Не можна ж бути таким жорстоким! Запали його знову. О всемогутній боже, запали!..» — крізь сльози благав Патрік. Чи почув його бог, а чи ні, важко сказати, але через якийсь час вершина кинула на плато вже цілий снопик променів, і розлитий навкруг фіолет одразу заграв багатьма несподіваними відтінками. Мертве ожило. Патрік беззвучно скрикнув і, не розбираючи дороги, кинувся бігти. Здираючись кам'яним схилом вгору, потопаючи в глибокому снігу, він поспішав до тої вершини, проте швидко зрозумів, що вона недосяжна. Тоді вирішив змінити маршрут і піднятись хоча б на «сідло», звідки, як йому здавалося, він матиме змогу оглянути острів і зорієнтуватися, що ж робити далі. «Сідло» між двома ближніми вершинами виявилось теж неблизьким. Десь на півдорозі Патрік відчув, що зовсім вибився з сили, і присів на камінь перепочити. Тут згадав, що в кишені галети, і потягнувся за ними. Між галетами в кишені рука намацала солдатські книжки, які він забрав у Бена і Уолтінга. Дістав їх, покрутив у руках і хотів покласти в нагрудну кишеню, де лежала і його власна солдатська книжка, але чомусь передумав. Відстебнув ґудзика, вийняв і свою і, приєднавши до тих двох, засунув у щілину велетенського, схожого на вказівний палець стрімчака-бескида.

Перепочив, з'їв галету і вирішив рушати далі. Потім, сам не знаючи чому, знову дістав книжки і довго роздивлявся прикріплені металевими кнопками фотографії Білла і Бена. На фото Біля, як і в житті, був серйозний, а Бен посміхався, через що мало нагадував того, який запам'ятався Патріку. Від цих фото якось легше стало на душі, ніби посвітлішало навкруг. Поглянув на протилежні гори, які до того були у нього за спиною, і охнув: вони були залиті чарівним світлом. Воно розмалювало їх дивовижними фарбами багрянцю і золота такої широкої гами напівтонів, що в Патріка перехопило подих. Плато, де впав «бофорт», ще лежало в густих фіолетових тінях, а далекий, тепер добре видний, льодовик вигравав переливами проміння, що запалювало на всій площині його щита яскраві зелені зблиски. Ліворуч, за скованою льодом затокою, відкривалась панорама нової низки гір. Вони були не такими високими, як ближні, а може, це тільки так здавалося. Зараз, коли Патріка поглинула ця ніколи ще не бачена краса, все навкруги бачилось нереальним, казковим, навіть фарби льодовика. Гори нагадували то бані церков, то єгипетські піраміди, то вкриті велетенською прозорою вуаллю груди мармурових статуй, що безсоромно стирчали в небі. Прямовисні боки гори, що замкнула затоку з півдня, були розписані таким витонченим орнаментом, який роблять, мабуть, лише шотландські наречені, відомі у світі неперевершені майстрині кельтської вишивки. Дивлячись на всю цю пишноту, у Патріка склалося таке враження, ніби північна природа вирішила додати йому бадьорості і тому хвалилася перед ним своєю красою. В цю неповторну мить первородна, велична її краса заспокоювала і додавала впевненості душі людини, що загубилася серед білої німотності льодового царства. Та ось… Патрік ще не встиг намилуватися, надивитися, а картина на очах почала мінятися, фарби почали тьмяніти, втрачати свіжість, бліднути, танути, з долин поповзли густі тіні, і поступово все знову потонуло у фіолеті, який з кожною хвилиною все густіші мазки накладав на окружні гори і долини. У хлопця стиснулось серце. Прагнучи побачити сонце, що ховалось за горою, він з новим завзяттям почав пробиратися між камінними брилами до «сідловини». Однак побачити сонце в ці перші короткі миттєвості полярного дня йому так і не довелося. Коли видерся на «сідло», горизонт ще світився деякий час, проте швидко і він погас. З того боку, за неширокою затокою, знову піднімались гори. Пологі, скелясті, хвилями закам'янілого моря вони котились до горизонту і пропадали за його пругом. Радісне почуття, що викликало у Патріка приплив нових сил, згасало разом з серпанком на видноколі. Він знову залишився один, віч-на-віч з полярною тьмою. Він упав у відчай. Ніч здавалась йому фіолетовим спрутом, що розпустив свої щупальці по скелястих ущелинах. Цей спрут ніби стягував з усіх боків і звалював на його голову темряву і холод. Досить одного хибного кроку, і враз ця малюсінька грудочка життя перетвориться в крихітку кристалів і залишиться тут на віки вічні, як