Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

із задоволенням заходився біля гарячої їжі, якої не бачив уже протягом багатьох днів. М'ясо заїдали, замість хліба та картоплі, бізонячим шпиком і сушеним м'ясом, якими були наповнені дві дерев'яні миски кожного гостя. Отже, їжа складалася тільки з м'яса, хоч приготованого по-різному. Піщаний грунт плоскогір'я, де бушували північні та південні вітри, не давав ніякого іншого харчу.

Токай-іхто, за індійським звичаєм, нічого не їв. Всю свою увагу він приділяв гостям. Коли бізонячі ребра були з'їдені, настав кульмінаційний момент вечері — жирне собаче м'ясо, що ним частували гостей в особливо урочистих випадках.

Поки гості їли, Токай-іхто знову набив і запалив люльку, і на завершення трапези вона ще раз обійшла по колу. Після цього, кожний узяв приготований для нього кисет і закурив власну люльку. Гості при цьому влаштувались якнайзручніше і попростягали ноги до вогню. Жінки прибрали миски, і між чоловіками зав'язалася розмова.

В центрі були події сьогоднішнього полювання на бізонів. Всі з напруженням чекали розповіді Токай-іхто про пригоду з вожаком бізонячого стада. Але молодий вождь спершу дав слово Тобіасові і попросив його розповісти про все. Оповідач не утаїв, що втікав від бика. Коли ж мова дійшла до енергійного втручання Токай-іхто, він пожвавішав і з запалом описав незвичайну боротьбу та її переможний кінець. Прихильність до оповідача при цьому помітно зросла.

Після Тобіаса почали розповідати інші гості. В пам'яті оживало безліч спогадів про полювання, що давали привід для нових оповідей про сміливі подвиги і веселі пригоди. Червоношкірі з не меншим задоволенням, ніж білі, слухали веселі й захопливі мисливські історії. Різниця, яка особливо впадала в очі слухачеві, полягала лише в тому, що білі, розповідаючи такі історії, частенько були не від того, щоб прибрехати, тоді як червоношкірі любили правду, хоч би вона була й не на їхню користь. Один з молодших гостей на ім'я Хитрий Бобер, як виявилося, був добрим оповідачем. Він одразу став улюбленцем гостей і всіх їх розвеселив. Сміх не вгавав, коли Хитрий Бобер розповідав, як у нього кінчилися стріли і він схопив підстреленого бика за хвіст. Стрибки, що ними супроводив свою розповідь Бобер, були не менш шаленими, ніж брикання оскаженілого бика. Шеф де Лю ясно уявляв їх собі. Десять разів, кружляючи по долині, бик протягнув за собою мисливця, який за витримку свою таки дістав винагороду: він лишився переможцем і привів здобич додому.

Поступово розмова звернула на серйозні справи, і Шеф де Лю постеріг, що Відпочиваючий Бізон дедалі частіше кидає на нього погляди. Нарешті чаклун, після особливо довгої затяжки з люльки, звернувся до посланця білих:

— Мій молодший брат приніс розмовляючі папери?

Розвідник зрозумів з цього запитання, що Токай-іхто вже повідомив про це Відпочиваючого Бізона; в той же час із шанобливого звертання «молодший брат» він зробив висновок, що найвпливовіша людина племені дакотів згодна вести про це розмову. Слова «батько», «брат», «син» — були у рамках індійських суспільних звичаїв стародавніми звертаннями. Ще здавна тут міцно підтримувалися родові взаємини, і люди однакового віку іменували одне одного братами й сестрами; молодші називали старших батьком і матір'ю, старші молодших — синами й дочками, незважаючи на те, до якої родини належав кожний з них.

Повага, виявлена до Тобіаса, піднесла його у власних очах, і він відповів:

— Мої очі щасливі бачити вождів сміливого племені дакотів. Я прошу вождів вислухати послання від білих людей.

— Вожді дакотів завтра в наметі для нарад оголосять послання воїнам, — промовив Відпочиваючий Бізон з властивою йому гідністю і взяв лист з рук Тобіаса.

— До якого племені належать батьки Вовчого Вождя? — спитав розвідника великий чаклун.

— Мої батьки й брати належать до племені ленапів; білі називають нас делаварами.

— Де живе велике й могутнє плем'я ленапів? Наші найстаріші чоловіки з уст своїх батьків, а ті ще від своїх батьків чули, що хоробре плем'я ленапів живе на березі великої води, там, де сходить сонце. Один дуже мудрий вождь ленапів на ім'я Таменунд уклав навіки договір з білими людьми.

— Це правда. Ми уклали договір з білим вождем, і він, і його люди додержували слова.

Делавар глибоко затягнувся з своєї люльки.

— Але потім дедалі більше й більше приходило іноземців, які нічого не хотіли знати про цей договір, і вожді ленапів мусили укладати усе нові й нові договори. І тоді мої батьки помандрували від річки Делавар до річки Саскуїханни, а від річки Саскуїханни — в Алеганські гори, а з гір Алеганських — до річки Огайо, а від річки Огайо — до Іллінойса, а від Іллінойса — до Міссісіпі, а з Міссісіпі їх зрештою прогнали на Міссурі. Вони мусили мандрувати та й мандрувати і влітку, і взимку. Наші жінки й діти вмирали від холоду й голоду. Мої батьки пішли за вождем Текумзег. Він скликав воїнів усіх племен, і до нього також приєдналися найхоробріші з дакотів. Вони брали участь у великій битві під Тіппекану і на власні очі бачили, як ми набивали мертвим білим людям рота землею, щоб вони нарешті досхочу наїлися її в нашій країні. Але вони не наїлися досита. Наші чоловіки, наші жінки й діти мандрували і вмирали, а ті, хто зостався серед живих, пили чарівну воду білих людей, щоб забути своє горе. Але дехто з них оселився у резерваціях. Там Білий Батько та чорношкірі стражники, що пішли на службу до нього, наказують їм, як треба жити, аби стати такими, як білі люди.

Із здивуванням і мовчазною шанобливістю слухали зворушені гості делавара, що говорив з усе більшим запалом. І коли він раптом урвав мову, якийсь час панувала глибока тиша. Всі мовчали, ніби віддаючи цим шану відчайдушній, але марній боротьбі великого і благородного народу.

— Наш брат Шеф де Лю сам належить до синів ленапів, що народилися в резервації? — спитав Відпочиваючий Бізон приглушеним голосом.

— Так. У чотирнадцять років я втік звідти і найнявся на службу до мілаганська — довгих ножів, — бо я люблю вільні прерії.

— Шеф де Лю утік