Читати книгу - "Репетитор"

…Йому ті самі тринадцять. Мама повертається після тритижневої відсутности так, ніби минуло всього три дні. Засмагла, яскраво вбрана (кольорів не зміг опісля пригадати), молода, дещо округлена. Щаслива? Вузьке карбоване золото на безіменному пальці правиці…

— Чого ти не прийшов? Ні на забаву, ні на вокзал? Я посилала тобі записку, що ми їдемо на море. Ой, як несподівано все сталося: нам подзвонили і дали годину на збори… Вариш зупу? Молодець… Вже потім я вивідала, що все спланував Іван, щось на зразок медового тижня… сюди треба ще перцю… А ти не прийшов! Я ж чекала!

Минає третій тиждень, відколи він її не чекає.

— Все мовчиш? Ой і важко тобі буде в житті! Добре, я припускаю, що він тобі не подобається, не тобі з ним жити, але мене міг би привітати, я ж твоя мама, як-не-як. О, як чисто! Не пропала моя наука.

Минає третій тиждень, відколи він намагається забути, що в нього є мама.

— Ну, чого б то я стояла стовпом! Ходи до мене — покажися. Ти немовби змарнів. Як каже Іван: забагато свободи гірше шкодить, ніж замало. Якби ти знав, як я за тобою скучила! Ну, розповідай: як життя, як… ой, зупа збігає, треба скрутити газ, хіба ти не бачиш?

Минає третій тиждень, відколи він заборонив собі скучати за нею.

— Що ж це я! Я ж стільки всього тобі попривозила, а сиджу і язиком плещу! Там все набагато дешевше, я як дорвалася до базару… дивись, правда шикарно? Але Іван обіцяє, що невдовзі викоренить з мене цю звичку купувати дешеві речі. Та облиш ти цю зупу, подивись на подарунки, я для кого старалась? Та й на мене подивись. Зрештою, не бачились… м-м… скільки ж то ми не бачились?

Він прикушує язика і щосили помішує кипляче варево. Щоб не заплакати.

— От вперта дитина! Невже тобі ніскілечки не цікаво, як я провела цей час, як я почуваюсь у цій… у новій ролі. Не цікаво, так? Ніколи не думала, що виховала егоїста. Повернись, сядь! Сядь, кажу тобі! Андрію, я не знаю, коли я ще виберусь до тебе, все залежить від того, як я почуватимуся, хоча лікарі запевняють, що хвилюватись нема підстав, але сам розумієш, не маленький, — вік вже не той. До речі, в мене буде хлопчик, твій брат. Андрію, ти слухаєш мене? Ти більше ні в чому не будеш обділений. Іван і я… ми… одне слово, прощавайте, злидні. Чуєш, що я тобі кажу? Я за цей час неначе вдруге народилась на світ. Тобі цього не зрозуміти, поки ти не відчуєш на собі…

Він прикушує язика і чимдуж затискає долоні між колінами. Щоб не розсміятися.

— Дивний ти. Замість того, щоб радіти, що життя налагоджується…

Він не витримує.

Ліфт ледве повзе, життя продовжує пиляти троси, а тому, хто сидить всередині кабіни, кажуть: радій!

— Ти… ти не запитала, як я.

— Ти ніколи про себе нічого…

Він підіймає голову. Мама замовкає.

— Бо ти ніколи не питала. А я… я завжди боявся тебе тривожити чимось своїм, бо ти й так постійно тривожилась, постійно плакала, а я почувався винним… але я не хочу зараз зіпсувати тобі…

— Ти вже зіпсував, — мама зривається з місця і знервовано ходить по кухні. — Хто тебе просив нагадувати мені, хто? Ти заздриш мені? Ти хочеш, щоб я все життя скніла в цій… язик не повертається назвати її квартирою? Чому, як тільки небо прояснюється, завжди знаходиться благодійник, який не може тобі цього пробачити! Але щоб мій син?! Чого тобі ще треба, га?! Я в твої роки про такі гроші й не мріяла, ось, тримай! Чи може, мало? Купуй, що хочеш, ходи, де хочеш, — повнісінька свобода, твої однолітки навіть не мріють про таке! А ти… ти навіть «дякую» не кажеш. Все життя я жила заради тебе, і що отримала натомість?..

Ліфт, крекчучи, зависає на одній волосині.

— Я не просив мене народжувати.

— Що?!

— Забирай все це… і гроші, мені від… нього нічого не треба.

Твоя наука, мамо, пам'ятаєш, коли ти відмовлялася від моїх харчів?

— І не приходь…

Він хоче додати: з його подарунками не приходь, але хтось закидає на його шию зашморга, і він змовкає. А може, й не хоче нічого додавати. Занадто пізно вона прийшла. Він уже навчився жити без неї.

Коли вхідні двері зачиняються, грюкнувши об одвірок, ліфт зривається з шістнадцятого поверху і падає на дно шахти.

Життя вмиває руки і поправляє чорні окуляри.

Він сповзає на підлогу і довго не може вирішити, куди нині краще майнути зі Славком: на озеро чи в гори? Він обмацує цю проблему з усіх боків, обертає і так і сяк, поки світ не починає кружляти довкола різнобарвними колами.

Залишок дня і цілу ніч він пролежить з температурою під сорок.

Неоголошена війна тривала. Понад те, був саме розпал війни, Андрій же ставився до неї з непростимою необачністю.

— Ти жакриваєш сонце, — сказала Віра Дудій, малюючи зайчика з вухами, значно більшими за нього самого.

Андрій слухняно перебрався на другий бік дивана. Знемагав від неробства, але відірвати її від усіх цих зайчиків, котиків та інших тварючок вже навіть не старався. Хай дитина малює. Кому від цього зле? Щоправда, совість невиразно нашіптувала про дармові гроші, які буцімто до