Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

Заграли мазурку, і до Софії попрямував Йозеф де Вітте у своєму парадному майорському мундирі. Частина жінок зібралася біля господині будинку Маріанни де Вітте, інші — біля огрядної дружини поміщика Фальківського. Незабаром матусі почали діставати з рукавів хусточки, крадькома витирати сльози розчулення, переживаючи за власних чад і згадуючи свій дебют на балу.

Далі був величний і складний менует, і тут не обійшлося без курйозів. Деякі пари мимоволі зіштовхувалися, партнери плутали рухи, але це не бентежило молодих людей — веселощі вже набрали обертів.

Після де Вітте на черговий танець нашу грекиню запросив високий капітан, потім сором’язливий багнет-юнкер, потім знову Йозеф. Софії захотілося пити, галантний кавалер підкликав лакея, що розносив прохолодні напої.

— Який сьогодні прекрасний вечір, — з усмішкою мовила Софія.

— Так, а попереду ще стільки цікавого! Так що готуйтеся, — відповів майор і закружляв дівчину в танці.

Після запальної французької кадрилі музика раптово замовкла, і на середину зали вийшли брат і сестра де Вітте.

— А тепер довгоочікуваний сюрприз! — оголосив Йозеф. — Півроку тому я був у Відні. Там у моду входить новий танець із цікавою назвою walzer. Зараз ми з сестрою спробуємо показати його.

Йозеф глянув на диригента оркестру і кивнув головою. Заграла музика. Де Вітте підійшов до Консолати, взяв однією рукою даму за талію, а в другу поклав її руку — і вони закружляли в танці.

Якийсь час присутні оторопіло дивилися на танцюючу пару, навіть картярі спустилися побачити це дійство. І тут Софія, яка стояла біля поважних дам, почула спочатку несміливі, а потім впевненіші вигуки:

— Але це ж непристойно!

— Вульгарно!

— Це справжня розпуста!

Так-так, дорогий читачу! Саме так був сприйнятий наприкінці XVIII століття майбутній «король усіх балів» — вальс, не тільки в Кам’янці, а й у Європі. Ще кілька десятків років він завойовував собі право присутності на балах. Річ у тому, що найвищою мірою близькості партнерів у танцях тих часів був легкий дотик кінчиками пальців. І те, що Йозеф узяв партнерку за талію, викликало бурхливий протест дам. Це вважалося аморальним і надто сексуальним. А проте новий танець не викликав протесту у представників сильної статі, які виявили непідробний інтерес до пари.

У молоді ставлення до танцю теж було неоднозначним. Проте його завершення потонуло в криках «браво» та оплесках. Кілька гостей, серед них і Софія, тут же зажадали від Йозефа і Консолати показати основні фігури вальсу, і брат із сестрою залюбки їх демонстрували, хоча самі були ще далекі від досконалості.

Перший урок вальсу був сповнений веселощів, дурощів, своєрідної гри. Офіцери, які лише спостерігали, голосно і відверто кепкували над своїми товаришами і при цьому від душі сміялися.

Вечір явно удався. Закінчити бал вирішили танцем-грою котильйоном, а поки — перерватися на вечерю. За столом сміх і жарти не припинялися, було багато заздоровниць за господарів і гостей. Софія мало що розуміла: розмова йшла в основному польською та українською мовами, але радісний настрій присутніх передався і їй. Разом з тим вона відчувала на собі косі погляди деяких гостей. Інші, навпаки, дивилися дуже доброзичливо і усміхалися їй.

«Ну що ж, так, напевно, і має бути», — подумала грекиня.

Після вечері старий граф запросив гостей подихати свіжим повітрям у внутрішньому дворику маєтку, який, як і сам будинок, був предметом гордості архітектора і являв собою наче продовження основної будівлі. Ян де Вітте вдало використав нерівність рельєфу — пологий спуск — і влаштував там дві тераси на різних рівнях. На невеликій площі це виглядало дуже ефектно. У центрі верхньої тераси на квітковій клумбі стояла величезна чаша з водою, що стікала далі створеним рукою майстра гірським струмком і народжувала дзюркотливий союз каменю і води. Вода, спадаючи з верхньої тераси, закінчувала свій шляху крихітному ставку на нижній терасі. Зручно розташовані лави дозволяли вдень милуватися грою переломленого у воді світла, прислухаючись до шуму водного каскаду, заряджатися життєвою енергією або мріяти про щось приємне. Ну а ввечері, коли слуги запалювали у дворику ліхтарі, розташовані, до речі, зі знанням справи, блиск струменів, м’яке дзюрчання води і химерної форми дерева надавали цьому куточку романтичності, ілюзії первозданності. Дерев у саду було небагато, і це робило дворик просторим і повітряним. На верхній терасі недалеко від будинку стояла невелика, потопаюча у звисаючій зелені кругла альтанка. Розташована в цьому затишному куточку двору, вона була улюбленим місцем неквапливих бесід, ділових зустрічей. Оповиті плющем і ліанами кам’яні стіни внутрішнього дворику оживали влітку, але і взимку, коли рослини оголювалися, вони виглядали дуже оригінально, бо Ян де Вітте оздобив їх мозаїкою з різнокольорових каменів.

Несподівано освітилася нижня тераса.

— Феєрверк! — закричали жінки.

Чотири вогняних фонтанчики заграли різними кольорами, незабаром до них приєдналися невеликі вогняні млини, що крутилися як справжні. Трохи згодом у центрі тераси з огорожі, створюючи враження суцільної стіни струмливого полум’я, кинувся донизу вогнепад. Казкові млини ще розсипали свої палаючі струмені, а в небо вже злітали ракети — зелені, червоні, жовті; вони ринули вгору, крутились, як змії, і зникали в темряві нічного неба. Але ось згасла остання ракета, а разом з нею зник і феєрверк — на нічне небо опустилася оксамитова завіса темряви. Всі зааплодували в захваті від побаченого, вважаючи, що це кінець вогняної вистави. Але присутні забули, що головний режисер цього дійства — Ян де Вітте, і архітектор, і художник, і артилерист водночас, який вирішив сьогодні перетворити небо на гігантське художнє полотно. Далі сталося те, що неможливо описати словами, а потрібно бачити і сприймати як диво. У небі-полотні над старою фортецею один за одним з’являлися різні вогняні малюнки: розкішні півонії чергувалися з коралами, кульбаби перемежовувалися срібною павутиною, тріск ракет, що розривалися, змінювався громом гармат, які вивергали вогонь. Кольорові хвилі накочувалися на застиглих у подиві гостей. Дійство тривало кілька хвилин. Вогняний міраж зник так