Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

Під керівництвом молодого полковника швидко відремонтували ще придатні гармати та фортифікаційні споруди, побудували нові казарми для особового складу, новий ливарний двір для виробництва гармат (з цією метою виписали ливарника-людвисара з Прусії Франца Йоганна Водика). Тут майстри-ливарники відливали гармати різноманітного калібру та типу. Тут же виготовляли ядра, картечні заряди, гранати артилерійські і ручні. Внизу, на річці, побудували млини, де мололи і перемішували сірку, селітру та деревне вугілля для виготовлення пороху. Був відремонтований і модернізований цейхгауз для зберігання арсеналу зброї. При цьому чисельність останнього була подвоєна, і становила від половини до третини озброєнь усієї Речі Посполитої, значно перевищуючи варшавський арсенал. Кам’янець став одним із головних артилерійських центрів держави. Більше того, Ян де Вітте запропонував побудувати фабрику зброї, підкріпивши пропозицію інженерними та економічними розрахунками. Але ця ідея так і залишилася на папері.

Отже, лише згаданого вистачило б, щоб звести Яна де Вітте в ранг видатних військових інженерів-архітекторів XVIII століття. Але в душі інженера постійно боролися між собою архітектор військовий і цивільний. Причому останній залишив після себе не менше пам’яток архітектури. Просто перерахуємо їх. Отож, Ян де Вітте — автор проектів таких споруд:

— костелу Босих Кармелітів у Бердичеві;

— палаців Сапєг та Любомирських у Львові;

— Домініканського костелу в Тернополі;

— костелу кількох будинків, зокрема самого Вітте разом із «садами Вітте» у Кам’янці;

— і, нарешті, вершина творчості — Домініканський костелу Львові.

Звістка про прийдешній бал швидко облетіла місто — не тільки знать, а й чиновники, купецтво, офіцери, вчителі завмерли в очікуванні цієї радісної події (останнім часом бали в місті не були такими частими, як хотілося б).

«Запросять чи не запросять?» — стало головним питанням для більшості жителів Кам’янця. І коли бажане запрошення надходило, був привід для радості: старшому поколінню лестило, що вони шановані люди, а для молоді це була можливість з’явитися у найвищому товаристві.

Щойно всі запрошення були розіслані, почалася підготовка до вечора. Миттєво розійшлися з лавок євреїв відрізи, стрічки, мережива, біжутерія та інші атрибути вечірніх туалетів. А кравці, схоже, працювали цілодобово. Молоді офіцери спішно приводили до ладу свої парадні мундири.

У будинку де Вітте теж був передсвятковий переполох.

Софія розуміла, що буде об’єктом найпильнішої уваги й обговорення на балу. І їй дуже хотілося не загубитися серед усього цього блиску дорогоцінних каменів, шелесту вечірніх суконь і віял, мерехтіння свічок і аромату парфумів.

Вона уважно переглянула вміст саквояжу, подарованого їй на кораблі Лясопольським. Дівчина задоволено усміхнулася, знайшовши там білу бальну сукню з рожевими вставками, білі довгі (майже до ліктя) рукавички, чорну вечірню сукню з оксамиту, витончений капелюшок у тон, прикрашений червоними квітами, і, нарешті, золотаво-жовтий грецький наряд. Побачивши таку кількість убрання, вона, як і будь-яка жінка, відразу ж захотіла все це приміряти, ну і, звичайно, помилуватися собою у дзеркалі.

У двері постукали, ввійшла Консолата. Її не можна було назвати красунею. Висока і струнка, хоч і трохи худорлява, завдяки граціозній поставі, життєрадісному блиску очей вона була дуже привабливою. Побачивши вбрання Софії, дівчина відразу погодилася допомогти його приміряти.

Біла сукня так підкреслила вродливе, ледь смагляве обличчя грекині, її чорні очі і темне волосся, що Консолата мимоволі скрикнула від захвату:

— Яка ти гарна, Софіє! Тобі обов’язково треба бути на балі саме в цій сукні.

Але коли гостя вбралася у чорну оксамитову, більш облягаючу сукню, яка підкреслила виточену постать, високі груди грекині, оголила ніжні плечі і злилася в єдиній кольоровій гамі з розкішним волоссям, захопленню Консолати не було меж.

А глянувши на себе в дзеркало в золотаво-жовтому грецькому вбранні, Софія сама завмерла, відчуваючи, що вона просто випромінює весняну свіжість!

Отож, дівчата так і не визначилися з убранням, залишивши вибір на останній день.

Підготовка до балу йшла повним ходом: молоді люди збиралися то втрьох, то попарно, всі разом обговорювали програму танцювального вечора, заходили знайомі молодих де Вітте дізнатися, які танці готувати до свята, пропонували свої номери, конкурси та лотереї. Вечорами у вікнах багатьох будинків спостерігалася одна й та ж картина: огрядні матусі тренують своїх доньок, згадуючи ті чи інші па, батьки сімейств при цьому ховаються у відлюдних закутках, щоб, не дай Боже, не опинитися між матір’ю і дочкою в момент, коли вони радіють чи сваряться.

Софія деяких танців не знала, тому Консолата взяла на себе зобов’язання навчити гостю. З польським, що відкриває бал, особливих проблем не виникло (незважаючи на його уявну простоту, дівчатам таки довелося трохи попрацювати над поставою, урочистістю виходу і граціозністю). Менует Софія згадала досить швидко, а от мазурці довелося приділити час.

Йозеф із Консолатою готували якийсь сюрприз, репетируючи в кімнаті сестри. До того ж майор займався військовим оркестром і списками молодих офіцерів (запрошених військових і дівчат мало бути порівну).

Старший де Вітте збирав кошти на бал (за передплатою), обговорював із дружиною Маріанною меню вечері.

І ось нарешті бал.

Військовий оркестр заграв урочистий польський. За етикетом, у першій парі повинен був іти посол Лясопольський з господинею дому. Але замість Маріанни з Боскампом виступала її дочка Консолата. За ними — Ян де Вітте з Софією Клавоне. Їхній вихід викликав подих захоплення, особливо серед чоловічої частини запрошених. Софія в останній момент вирішила надіти білу декольтовану сукню і, як вона зрозуміла, не помилилася. Чоловіки навіть дещо забарилися, розглядаючи грекиню, а потім, немов схаменувшись, почали підходити до дам і запрошувати їх на польський. Третю пару склав Йозеф де Вітте з донькою вірменського купця Григоряна. Далі йшли офіцери, купці, чиновники різного рангу, яких Софія не знала. Зачарована строкатістю костюмів, яскравістю світла, музикою, офіцерськими еполетами, вона була щаслива. Дівчині здавалося, що вона не танцює, а пливе, і навіть прості реверанси з нахилами приносили їй велике