Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Це так…

Вони походили ще трохи. Всі троє були у Корнеля найкращі учні, майже друзі. Тепер же Аарне відчув, що стає чужим, особливо для Андо. Андо любив порядних людей. Він завжди ходив у білій сорочці і причісувався.

— Піду подивлюсь… — невизначено мовив Андо.

Він підійшов до Іво та Харрі і почав щось жваво розповідати.

— Бачив? — спитав Аарне.

Індрек стенув плечима і зневажливо всміхнувся.

Школа кружляла по коридору. Цікаво, скільки можна пройти за одну перерву?

— Чи довго це триватиме? — спитав Аарне.

Майя дивилася на нього. Єдині милі очі в цьому коридорі…

— Що?

— Я спитав, чи довго це триватиме?

— Ти мусиш підкоритися, — мовив Індрек.

— Кому? Тітоньці Іді?

— Ні. Корнелю. Повинен піти до нього.

— Я? Чого?

— Хіба ти ще не зрозумів? Учора я розмовляв з ним.

— І що?

— Піди сам, тоді взнаєш!

— Не піду!

— Діло твоє, як хочеш…

Аарне більше не сказав жодного слова.

Того дня у жовтому будинку щось сталося. У передпокої, біля електричного лічильника, стояв чоловік у шкіряній куртці і складав у портфель інструменти. Двері в кімнату було розчинено, там за столом сидів чепурний хлопець, перед ним лежали якісь папери. Тітонька Іда та її сестра стояли коло столу.

Аарне привітався, але на нього не звернули уваги.

— Тут більше нема про що сперечатися, громадянко, — мовив хлопець.

— Пробачте на цей раз, — благала тітонька Іда. — Це вперше так.

— Громадянко, будь ласка, не сперечайтеся. Хіба вам незрозуміло, що тут без акта не обійтись.

— Не треба, — хникала тітонька Іда, — я чесна людина. Я собі чесно заробила на старість пенсію. На роботі я завжди була передовою.

Хлопець написав ще кілька рядків і підвів великі, трохи зухвалі очі. Він був дуже серйозний.

— Ви могли добре працювати, могли бути чесною… Але те, що в лічильник ви засунули цвях і крали електроенергію, — не дуже чесно.

Аарне все ще стояв у дверях. Тепер він зрозумів, чому тітонька завжди боялася, коли приходили перевіряти електролічильник.

— Залиште на цей раз так, я стара людина… Я й сама не знаю, що роблю, розумієте?

Хлопець посміхнувся і скінчив писати акт.

— Підпишіть, будь ласка…

— Повірте, я зробила це, сама себе не тямлячи.

— Дай йому грошей, дай йому грошей, — радила тітонька Амалія. Вона погано чула та бачила і тому вимовила це дуже голосно. Тітонька Іда наступила їй на ногу.

— Ви підпишете чи ні?

Тітонька Іда зазирнула хлопцеві в очі, і їй здалося, що вона розмовляє з Аарне. Вона нахилилась і взяла ручку…

Прощаючись, хлопець мовив:

— Ми, звісно, вас оштрафуємо. До того ж у передпокої доведеться замінити всю електропроводку — вона може загорітись і призвести до пожежі. А доти вам забороняється користуватися електрикою. Бувайте здорові.

Двері зачинилися. Тітонька Іда спитала:

— Хто міг донести на нас? Хто?

— Не знаю, — відказала сестра.

Аарне поворухнувся.

Тітонька Іда пильно глянула йому в очі.

Вечорами у жовтому будинку тепер горіла свічка. Радіоприймач мовчав, і тітонька Іда дуже рано лягала спати. Вчитися було ніде. Коли Аарне дістав ще одну двійку з алгебри, Корнель сказав:

— Здається, я повинен викликати до школи вашу матір… — І пішов.

Увечері того ж дня Аарне пішов до нього.

…Двері відчинив Корнель. Обличчя його нічого не виражало.

— Здрастуйте…

— Здрастуйте.

Кивком голови Корнель запросив Аарне увійти. Аарне зняв пальто. Він почував себе як хлопчисько, що на повному ходу раптом вскочив у поїзд. Боявся, що передумає, і тому швидко переступив поріг.

Аарне сів на канапу, Корнель — у крісло. Його обличчя, як і раніше, було непроникне. Мабуть, він чекав, що розмову почне хлопець.

Мовчання ставало нестерпним.

— Я прийшов, щоб…

Корнель обперся підборіддям на руку. В сусідній кімнаті хтось тирликав