Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Прошу, не кажи так… Якщо у мене є віра, то це йде від тебе…

Аарне мало не сказав, що у нього самого нема віри. Але згадав почуття обов'язку і промовчав:

— Ти повинен мене примушувати, — мовила Майя. — Повинен! Зрозумій! Зрозумій, я хочу!

— Що?

— Я хочу щось робити! Не можу отак ходити поруч з тобою. Мені соромно!

Аарне схопив Майю за плечі і міцно притис до себе.

— Ти чудова дівчина, знаєш?

— Ти чудовий.

— Я — ні.

Йому пригадались жовтий будинок, Корнель і лист матері. І раптом хлопець відчув, що змерзли ноги, і згадав, що на завтра він нічого не вивчив.

Аарне закінчив писати листа. Була дванадцята година ночі. Починався новий рік. Аарне вимкнув світло і погасив свічку. Тоненький дим піднімався з тліючого гнота. У кімнаті стало біло. Спогади разом із тінями лізли під диван, шафу.

Скільки проблем… Історія з щоденником. Корнель. Навчання. Майя. Тітонька Іда. Квартира.

Він засипав, рахуючи дні канікул. Десять днів.

У школі все було, як і раніше.

Аарне відчував, що не може зосередитися на уроках, весь час дивиться у вікно. Минали дні. Тітонька Іда уникала зустрічатися з ним: побачивши з вікна, що Аарне йде додому, тої ж миті зникала в сусідній кімнаті і там плела до самого вечора. Близько восьмої години з крижаним виразом обличчя заходила в кімнату і до одинадцятої слухала передачі різних радіостанцій. У старому будинку панувала невидима напруженість. Тільки тітонька Амалія тихо походжала по кімнатах, обмацувала знайомі стіни і речі, сідала то тут, то там, чистила нігті, щось бурмотіла собі під ніс. Інколи вона сідала на канапу поруч Аарне.

— Що робиш, Аарне? — питала вона.

— Нічого, — відповідав хлопець.

Тітонька, помовчавши трохи, нахилялась до Аарне і плямкала беззубим ротом:

— Іда дуже тебе любить.

— Так.

— Будь все-таки хорошим хлопцем, Аарне…

— Гаразд, — погоджувався Аарне, а сам думав, чи бачить його напівсліпа тітонька Амалія.

— Що ж ти, однак, робиш? — питала вона знову.

— Нічого. — Аарне розізлився сам на себе, підвівся, закрив книжку і вийшов. Він звик годинами блукати по вулицях. Йому все було байдуже. Повернувся пізно. У кімнаті, перебиваючи один одного, говорили іноземні диктори. Аарне їв у кухні холодний суп і ні про що не думав. Так було простіше.

Коли він нарешті увійшов до кімнати, там було вже темно. Аарне ввімкнув світло. Тітонька Іда відвернулася до стіни і натягла на голову ковдру. Аарне приніс із сусідньої кімнати розкладушку, послався і погасив світло.

Вони обоє лежали в пітьмі, розплющивши очі. Цокав годинник. Десь опівночі тітонька їда встала і вийшла з кімнати. Вона ще раз перевірила, чи замкнено зовнішні двері, напилась у кухні води. Десь о пів на першу вони заснули.

Ранком Аарне чув тільки одне слово: «Вставай!» В очі било гостре світло. Рожевий абажур висів прямо над розкладушкою. Аарне склав постіль і відніс за шафу. У кімнаті було холодно. Стоячи за дверима кухні, почекав, коли вмиється Лінда. Взяв свій портфель.

— До побачення!

— До побачення, — відповіла тітонька.

Аарне возився у передпокої, поки вийшла Лінда, тоді вийшов сам. Холодний вітер пронизував до кісток.

Тітонька Іда заснула знову.

У школі Аарне намагався уникати погляду Корнеля. Звісно, і Корнель ніби не помічав його.

Вчитель став зовсім іншою людиною. Не усміхався. Аарне протягом двох тижнів не обмовився з ним жодним словом. Нічого не прояснилося і в історії з щоденником.

Цілий день у хлопця було відчуття, що він нічого не вивчив. До того ж мучив голод. Тітонька Іда всі продукти почала розподіляти строго на порції.

Він звик до трійок, четвірка була вже рідкістю. Тільки трійка. Легке задоволення й безжурність на кілька наступних днів. Уроки здаються довгими. Особливо останні. Весь час позираєш на годинник. Січень — темний місяць. Аарне став помічати, що життя проходить десь мимо. Все плинуло, як і раніше, тільки без нього. Його замінили інші, це ясно. Він дивувався, як ще не втратив упевненості у собі.

На перервах ходив з Індреком. Той переважно мовчав, ухиляючись від усякої серйозної теми. Особливо неприємно було для нього говорити про Корнеля. Аарне здавалося, що його турботи зовсім не цікавлять Індрека. Інколи до них підходив Андо.

— Ну?

— Що ну?

— Про що ви тут теревените?

— Просто так… Який у вас був урок?

— Алгебра. А у вас?

— Німецька.

— А-а… У нас