Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

у хмарах сигарного диму. Проведення цього семінару посприяло сходженню Райха до головної ролі в теоретичних дебатах, а потім й визнанню в професійних колах. У такій насиченій, важкій атмосфері аналітики розповідали історії своїх професійних спотикань (Райх поділився своїм дебютним випадком із офіціантом) й, сподіваючись знайти нову клінічно-змістовну техніку психоаналізу, виносили на обговорення усі пропозиції, що лиш спадали на думку.

Коли 1918 року в Будапешті Фрейд розказав про ідею створення безоплатних клінік, то не забув оптимістично згадати і про «нову царину психоаналітичної техніки», яка «все ще перебувала на стадії розвитку»{105}. На початку 1920-х існувало дві основні інновації в царині психоаналізу, на які Фрейд міг би посилатися: Ернест Джонс та Карл Абрагам започатковували «теорію характерів», і Отто Ренк та Шандор Ференці (угорський аналітик, який за умов перебування у Відні не пропускав жодного із занять семінару) займалися розвитком того, що називали «раціональною терапією». Як ми побачимо пізніше, Райх щосили намагатиметься звести дві притоки в одну ріку. Ференці все ж відіграв важливішу роль у народженні його теорії функції оргазму.

Фрейд вважав, що дитина проходить крізь серію стадій розвитку, під час яких дитяче лібідо концентрується спочатку в районі рота (оральна стадія), згодом в анусі (анальна стадія), передостанніми були геніталії (фалічна стадія) — вони зазвичай переходили одна в іншу після відлучання немовляти від грудей, привчанні до туалету та розвитку Едіпового комплексу[27] відповідно; й лиш пройшовши крізь усі обряди переходу, особа могла зрости до доконаної дорослої генітальності (генітальна стадія). Фрейд вважав, що невротики застрягали на одній з цих ранніх стадій, де їх лібідо передчасно відгороджувалося й розливалося не лише в симптоми та збочення, але й у негативні риси характеру. Наприклад, у своєму, датованому 1908 роком, есе про анальний характер, Фрейд фіксує на папері спостереження того, що в багатьох його пацієнтів, що підсвідомо фіксувалися на анальній стадії розвитку, спостерігалися такі риси характеру, як законослухняність, надмірна скупість та норовистість.

Аналітики, як ото Ернест Джонс та Карл Абрагам, розвинули Фрейдове спостереження, продукуючи нові набори особистісних рис для представників оральних, анальних, фалічних та генітальних типів характеру{106}. Існувала надія, що аналітик, озброєний переліком типів характеру, зможе одразу ж розпізнавати та розуміти вид та причини дефекту розвитку і відтак стане спроможним виправляти його набагато швидше. «Імпульсивний характер: Психоаналітичне дослідження еґо-патології» (1925) — перша книга Райха, що розповідала історії хвороб його особливо проблемних пацієнтів з Амбулаторії, була нічим іншим, як спробою автора зробити свій внесок у тодішньо-трендову характерологію; у книзі він доводив, що існує «єдина систематична теорія людського характеру… психічна ембріологія»{107}.

Виходячи з того, що Фрейд сприймав психосексуальний розвиток особистості як лінійну прогресію, логічною кульмінацією якої була доконана генітальність, ствердження того, що представники генітального типу характеру володіли рисами, що були відсутніми в інших типів, було неминучим. Згідно зі спостереженнями історика психоаналізу Натана Ґ. Гейла, генітальний тип характеру багато психоаналітиків трактували як «норму розвиткових досягнень людини». Особа, яка успішно подолала всі інші стадії, сягаючи верховенства генітальної, була здатною поєднувати в собі усе найкраще від її попередниць, відтак перетворюючись у взірець гармонійного людського характеру. Абрагам, пишучи про цей ідеальний тип, стверджував, що від оральної стадії представники генітальної зберігали «енергію, що вела вперед, анальна стадія залишала їм витривалість та завзятість; із джерел садистичних рис характеру [якими Фрейд називав як оральну, так і анальну] представники генітальної виносили енергію, що необхідна для боротьби за існування»{108}.

Райх, як і більшість аналітиків, дійшов до моменту самопереконання в тому, що встановлення верховенства генітального типу характеру над іншими — це єдина ціль, до якої повинна прагнути терапія. Проте аналітик надавав цьому досягненню рівних із оргазмом значень (якого його колишній пацієнт — офіціант-імпотент — був позбавлений). Він запевняв, що генітальні відхилення були найвагомішим симптомом неврозу. У своєму написаному 1924 року есе, що звалося «Про генітальність», Райх писав: «Вражає, що з-поміж двадцяти восьми чоловіків та чотирнадцяти жінок-невротиків, яких я лікував [серед яких «два випадки обсесивно-компульсивного неврозу, три випадки істерії… два випадки еритрофобії (боязнь зашарітися), заїка та психосексуальний гермафродит»], не було жодного пацієнта, у якого б не виявили симптомів імпотенції, фригідності або ж статевої рестрикції. Опитування, проведене серед декількох інших аналітиків, нічого не змінило у свідченнях»{109}. Райх вважав, що хвиля генітального задоволення, яку несе оргазм, проб’є застійні дамби людського пригнічення, яке він вбачав у цих пацієнтах, й пришвидшить довгий повільний процес аналізу, ведучи пацієнтів до доконаної генітальності коротшою стежкою.

Райх заохочуватиме, чи то радше навчатиме, своїх пацієнтів отримувати регулярні оргазми. Провівши одній зі своїх пацієнток — старшій пані, що страждала від нервового тику, який заважав її диханню, — інструктаж, як мастурбувати, Райх занотовував, що її симптоми раптом зникли. Був у аналітика ще один пацієнт — молодик, якому він допомагав позбутися вини, яка мучила його через заняття мастурбацією, що, як Райх вважав, було причиною головних болів, нудоти, болів у спині та забудькуватості пацієнта. Симптоми ці, вочевидь, канули в лету, коли той навчився отримувати насолоду від самого процесу{110}. («Керівництво процесом заняття мастурбацією під час лікування, — Райх мовив у своєму датованому 1922 роком дослідженні ексцентричних сексуальних звичок пацієнтів Амбулаторії, — це невід’ємний терапевтичний продуктивний інструмент у руках аналітика».){111}

Райх переконав одну жінку, шлюб якої сексом геть не ряснів, закрутити інтрижку з одним із її молодих шанувальників; він, здавалося, заохочував інших спати з повіями або ж попросту схвалював такі персональні резолюції пацієнтів. Райх із ракетною швидкістю нарощував м’язи впевненості на кістці сумнівів стосовно твердження, що допомагати пацієнтові отримувати оргазм — складова процедура успішної терапії. Процес аналізу бентежив Райха, позаяк не передбачав наявності чіткої цілі, й