Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Видно, що на фото Амбулаторії, яке у 1920-х зробили його волонтери, серед персоналу налічувалося лише двоє чоловіків із сивиною: Людвіґ Єкельс та Хітчманн, й обидва були на тридцять літ старшими за Райха. Для молодих новобранців — навіть більше, аніж для їх керівників — психоаналіз був чимось, що історик Елізабет Данто зве «викликом усталеним політичним кодексам; радше соціальною місією, аніж медичною дисципліною»{99}.
* * *

Захлинаючись від кількості пацієнтів Амбулаторії, Райх відчував, що, як він пізніше назвав, «вишукує правильну техніку роботи», плаваючи в морі спроб застосувати єдину теорію психоаналізу до розмаїття практичних випадків. Він знав, що повинен зламати бар’єр підсвідомого супротиву, за допомогою якого пацієнт придушував неприємну для нього чи неї правду про будь-який сексуальний конфлікт, що мав місце у його чи її дитинстві, аби обтяжені емоціями спогади могли прорватися крізь згадану блокаду й викинути свої випари у свідомість; він знав, як працювати із трансфером між лікарем та пацієнтом так, аби той під час терапії ставав лікувальним елементом. Але що ж було робити із неохочими до співпраці та кататонічними об’єктами аналізу, які відмовлялися грати в гру вільних асоціацій або ж не хотіли впадати у сон? Як комунікувати із пацієнтами, для яких мова психоаналізу була тотально іноземною? Коли Райх, як йому і належало, переконував своїх неосвічених пацієнтів у тому, що вони опираються трансферу або ж захищаються від своєї підсвідомості, ті просто відповідали йому відсутніми поглядами в процесі.

Тоді не існувало ані навчальних програм, ані спеціалізованого навчального інституту, де б Райх міг порушувати й розглядати практичні проблеми такого штибу. Виказуючи своє занепокоєння досвідченішим аналітикам, Райх слухав, як його старші колеги втомлювались повторювати: «Просто продовжуй аналізувати!», «Все прийде з часом». А вже от «що» і «коли» прийде, додавав Райх, чомусь ніхто не казав{100}. По допомогу в особливо замудруватих випадках Райх звертався до Фрейда, до якого йому, здається, була протоптана привілейована стежка. Перший об’єкт аналізу Райха якраз і був одним із випадків, коли той потребував поради: офіціант-імпотент, якого Фрейд скерував до Райха і якого обидва не могли вилікувати протягом трьох років.

Райхові вдалося встановити походження проблеми того чолов’яги. Виявилося, що той у дворічному віці став свідком того, як його матір народжувала другу дитину{101}. Через це у пацієнта, як нотував Райх, виробилася гостра форма страху кастрації — «відчуття “пустоти” у власних геніталіях»{102}. Все ж, хоч аналітик і знайшов захворюванню теоретичне пояснення, відкопавши його коріння глибоко у підсвідомості пацієнта, — то було прозріння, якому пацієнт, здавалося, не чинив жодного опору. Та офіціант так і не видужав. Фрейд застерігав Райха від надмірної «терапевтичної амбітності» та настановляв Райха бути терпеливим і не форсувати ходу подій; він також порадив: «Просто роби свою справу. Інтерпретуй»{103}. Все ж Райх визнав, що зайшов у глухий кут, і через декілька місяців виписав пацієнта. Його перша справа зазнала поразки, яка ніколи не перестане йому муляти.

Своїм учням Фрейд розказував лише про те, чого під час сеансів терапії робити не варто, а от те, що якраз було б доречним, він, як сказав у одній з розмов із Ференці, залишав на «тактичний розвиток аналітика». Згодом Фрейд визнав, що його «здібніші» прибічники так і не допетрали еластичності заданих ним правил і дотримувалися їх так, немов то були заборони. Райх стверджував, що, на думку Фрейда, лише купка аналітиків змогла по-справжньому освоїти його техніку. Під час Берлінського конгресу психоаналітиків 1922 року, де Фрейд прочитав лекцію, матеріали якої були ембріоном виданої в наступному році праці про «Еґо та Ід»[26], він обвів очима присутніх і прошепотів Райхові: «Бачиш цей натовп? Як вважаєш, скільки з них здатні аналізувати, аналізувати по-справжньому?» — Фрейд розігнув лише п’ять пальців, хоч присутніми були 112 аналітиків.

Багато психоаналітиків вважали себе пасивними екранами, на які пацієнти могли проектувати зображення своєї підсвідомості, але які здебільшого не переривали асоціативних потоків їхньої свідомості. Якщо їхні об’єкти аналізу мовчали, то ті обов’язково знаходили спосіб, як би то й самим не теревенити; серед аналітиків побутував жарт, що аби не заснути під час таких «продуктивних» сеансів, їм доводиться курити багато цигарок. (Один аналітик, який прокинувся від того, що пацієнт своїм кашлем промовляв «я перепрошую», виправдовувався, що задрімав, стверджуючи, що його підсвідомість могла належно стежити за пацієнтом, навіть коли сам він спав.) Райх експериментував із такою пасивною технікою аналізу, але вона не надто поєднувалася із його енергійним характером — у психоаналіз його привів Фрейд, який, як тому здавалося, був динамічним конкістадором людської душі. Зводячи перед собою, як йому і радили, емоційний заслін, Райх бачив, що в пацієнтів від цього «лиш розвивалася закореніла безпомічність, злоякісна свідомість, й ті відтак ставали впертими»{104}.

Уже невдовзі після того, як Райх долучився до персоналу Амбулаторії, він запропонував Фрейдові започаткувати проведення технічного семінару, на якому б обговорювалися альтернативні техніки психоаналізу. Отримавши Фрейдівське благословення, було розроблено першу у світі навчальну програму для психоаналітиків. Семінар з технічних питань, який попервах проводили вчителі Райха, Хітчманн та Герман Ньюрнберґ (Райх перейняв у них естафету 1924 року), орієнтувався на навчання менш досвідчених аналітиків, але до дебатів регулярно долучалися й майстри справи. Дійство відбувалося у безвіконному підвалі Товариства кардіохірургів; за описом Гелен Росс, учениці, яка задля участі в семінарі вдалась до паломництва з Чикаго до Відня, «довга зала із довгим столом та масивними кріслами» ставала ще більшою кімнатою страху для клаустрофобів, позаяк потопала