Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Хоча інші аналітики й ставали у позицію чіткої опозиційності до такої теорії, згодом Райхові ідеї вознесуть його до ролі ідейного натхненника групи молодших психоаналітиків. Друге покоління молодих терапевтів намагалося перевизначити суть відносин між еротичними вимогами щораз ліберальнішої молоді та тиску з боку репресивної моралі, що сковувала їх, і Райхова теорія про оргазм стала засадничою метафорою цього перевороту.

Таке індуктивне введення оргазму в курс лікування істерії — засіб доволі давній, що його придумали ще давні греки, які вважали, що оргазм здатний повертати на місце блудливу матку, з якої і походить істерія. Історик Рейчел Мейнс у своїй праці «Технологія оргазму», стверджує, що «масажування тіла жінок-пацієнток, що доводить до оргазму, було основою медичної практики майже всіх (але точно не усіх) західних лікарів від часів Гіппократа і до 1920-х». Лікування, націлене на полегшення симптомів венозного повнокрів’я матки, не було позбавлене моральних ризиків; один із лікарів, що працював на зламі століть, стверджував, що виконання такої місії «повинно довірятися тим, у кого “чисті руки та світлі серця”».

1878 року персонал госпіталю Сальпетрієр розпочав використання електромеханічного вібратора в процесі лікування жіночої істерії, а власне ускладненої її форми. Того року Дезіре-Маґлюар Бурневілль — один із лікарів, які працювали в установі, — видав друком тритомний порнографічний атлас, в якому зображалися пацієнти, які страждали від істерії та епілепсії; праця містила фото, на яких жінки корчилися в судомах, що були спричинені механічно-стимульованими оргазмами. Одна з вісімнадцятирічних пацієнток, яка в записках Бурневілля згадується як «Т.», сягаючи кульмінації, й перед тим, як відкинутися назад, скрикувала: «Так! Так!» — після чого її торсом жбурляло в хаотичному порядку. «Далі її тіло вигиналося дугою і заклякало так на декілька секунд, — писав Бурневілль. — Можна було вгледіти незначний порух тазу… вона здіймалась на лікті і знову розпластувалась, скрикувала вигуками насолоди, сміхом, здійснювала декілька викликаних жагою порухів тіла, сідаючи на праве стегно, відтак натискаючи на збуджену вульву, заледве не звалювалась назад на спину». Допоки пацієнтка перебувала в стані екстазу, Бурневілль занотовував усі деталі фізіологічного перебігу процесу зі свого пункту спостереження, що був на місці оператора апарату: «La vulve est humide… La secretion vaginale est très abondante[28]»{112}. Із 1880-х вібратор став інструментом широкого застосунку, який пришвидшував та підвищував ефективність раніше мануального процесу, — невід’ємною складовою частиною обладнання в кабінетах багатьох лікарів та санаторіях. (Станом на 1920-ті прилад почав з’являтися у перших порнографічних фільмах, що відтак дискредитувало його реноме виключно медичного інструмента.)

Фрейд дізнається про інновації Бурневілля, коли 1885 року проходитиме інтернатуру в клініці Сальпетрієр, а також познайомиться із вібруючими шоломами та тремтячими кріслами, які Шарко використовував для втихомирення своїх пацієнтів, що хворіли на істерію. Під час одного із відвіданих ним вечірніх прийомів у госпіталі Фрейд почув, як Шарко з великим захопленням ділився з кимось із колег думкою, що істерія завжди починалась у геніталіях («C’est toujours la chose génitale, toujours! toujours! toujours!»)[29], пояснюючи, що причину усіх неврозів слід шукати в «подружньому ліжку» (як і в окремому випадку, який власне обговорювався, у якому йшлося про чоловіка-імпотента). Фрейд писав, що його тоді «ледве на паралізувало від здивування», — настільки шокуючим було таке переконання, і він згодом пригасив у собі думки про спостереження Шарко, яке так ніколи і не опублікували.

Коли Фрейд повернувся до Відня і розпочав приватну практику, про суперечливу ремарку Шарко йому нагадав його колега Рудольф Хрóбак, направивши до нього пацієнтку, що потерпала від істерії, і яка, незважаючи на вісімнадцятирічний стаж заміжньої жінки, були незайманою. Хрóбак саркастично коментував: «Ми обидва добре знаємо єдиний засіб, який потрібно виписувати в таких випадках, але ж ми не можемо. Це: “Penis normalis, dosim. Repetatur!”»[30] У своїй клініці Фрейд, перед тим як проміняти їх на гіпноз, застосовував гідротерапію, електротерапію, масаж та лікування відпочинком за методою Віра-Мітчела. Рейчел Мейнс побивається у докорах цікавості, чи Фрейд, який заявляв про певну компетенцію в питанні різниці між вагінальним та кліторальним оргазмами (він вважав останній незрілим та менш вартісним, що у 1960-х вибішувало багатьох феміністів), колись та й робив пацієнткам «вагінальний масаж». У «Дослідженні істерії» Фрейд писав про випадок «Елізабет ван Р.», у якої ставався оргазм, як тільки Фрейд начебто, щоб перевірити її реакцію на біль, «натискав чи то щипав» її за ногу.

У датованому 1893 роком листі до свого товариша та наставника Вільгельма Флісса Фрейд писав, що нервові захворювання почасти були продуктом невнормованого сексуального життя, й припускав, що ліки від неврозу лежать десь на дорозі, що прокладена за маршрутом вільної любові: «Єдиною альтернативою може стати вільний сексуальний зв’язок між молодими чоловіками та жінками, — писав той, — у іншому випадку, варіанти — це мастурбація, неврастенія… за відсутності такого методу лікування, суспільство, здається, впаде беззахисною жертвою перед невиліковним неврозом». Упродовж перших десяти літ практикування психоаналізу Фрейд продовжував наполягати, що до неврозу призводили вимушене утримання від сексуальних контактів та перервані статеві акти (переконання, що його колега Ізидор Задгер, який переймав від Фрейда все, що треба і не треба, вочевидь, відстоював на початку 1920-х), після яких лібідо було змушене шукати нове гирло витоку і знаходило його в істерії та невротичній поведінці. 1905 року навіть після того, як той втратив контакт із Фліссом, Фрейд продовжив відстоювати думку, що «ніякий невроз не загрожує людині, у якої нормальне vita sexualis