Читати книгу - "Погана"

якийсь храм. Я озираюсь, але той коп зник. Хух, я, схоже, відірвалася від нього. Навколо темно, і мій слух загострюється: повискування тварин, що б’ються, і довгий низький котячий крик. Щойно минула четверта ранку за моїм годинником із зозулею. Я не можу зробити ані кроку. Ноги страшенно болять. Чому я просто не викликала таксі, коли Дощ викинула мене надвір? Я сама не своя. Думок до купи не зберу. Мабуть, це через увесь той абсент.

Я страшенно втомлена, мокра – хоч викручуй, і мене трусить. З мого одягу крапає й крапає на землю вода. Куди я йду? Що це за колона? Що це за масивна арка? Під моїми ногами хрумтять пісок і камені. Я знову перевіряю «Ґуґл Мепс», але я не втямлю, де на екрані має бути який напрям. Я – ця дрібна синя цятка? Я примружуюся від раптового сліпучого світла та намагаюся з’ясувати, де я є. Каміння. Руїни. Шматки мармуру. Мозаїка. Прожектори. Тіні.

Ухххх.

Що це пурхає? Це що, кажани?

Я спотикаюся через власну ногу та врізаюсь у якусь колону. Вона трохи похитується, а потім падає.

ГЕП.

БУХ.

БЛЯ.

Вона, вдарившись об землю, розколюється на дві частини, а потім трохи катається туди-сюди. От гадство. Вона здавалася дуже старою. Не те щоб незамінною. Я біжу вгору побитими сходами. Намагаюся ще раз звіритись із телефоном, але батарея сідає, і я не можу ним скористатися. «Ґуґл Мепс» мені більш не допоможе. Я тепер сама-самісінька.

Я знаходжу якусь стіну, сідаю та звішую ноги з краю. Обхоплюю голову руками. На греця я взагалі метушуся? Чого сподіваюся досягти?

Тато кинув мене, і Ніно мене кинув. А тепер і Дощ мене вижбурнула. Моя власна сестра-близнючка планувала мене вбити. Моя мама, здавалося, зраділа, що я померла. Скажи мені, Боже, якщо ти мене слухаєш, я що, зробила щось не так? Усе життя, все, чого я прагнула, – це лише подоба прийняття. Любов? Любов завжди була чимось недосяжним, призначеним для інших людей. Для Бет чи крутих дітей у школі. Для героїв книжок. Для «нормальних» красивих людей. Для песика моєї бабусі.

– Чому не для мене? – кричу я в небо.

Ніхто не відповідає.

Ніхто не помічає, що мене немає. Нікого не турбує, що я зникла. Єдина причина, чому моя мама й копи хочуть знайти мене, – це те, що вони мають мене за когось іншого. Я опускаю погляд між своїх ніг. До низу дуже, дуже далеко… Чи помітив би хтось, якби я стрибнула? Чи це когось би непокоїло?

Біда іде – з собою й ще веде: Полками сунуть, а не поодинці[83].

Я не можу згадати жодної причини, щоб жити.

День четвертий. Черниця
Минулого тижня

П’ятниця, 28 серпня 2015 року

Таорміна, Сицилія

Від абажура на тумбочці Бет лине тепле малинове сяйво. Обличчя Ніно напівосвітлене-напівзатінене. Я нахиляюсь і цілую його в губи. Смакую його язик і вуста. Ми поринаємо одне в одного. Я лежу поряд із ним на ліжку, моє тіло зливається з його тілом. Я відчуваю тепло його шкіри, ніби він зроблений із полум’я. Є щось настільки еротичне в тому, щоб бути в ліжку моєї сестри. У ліжку, яке вона ділила з Амброджо. Вони спали тут минулого тижня, а тепер вони обидва мертві. Я заплющую очі та вдихаю запах Ніно, а його пальці пестять моє волосся.

У саду кричить сова. Це добрий знак чи поганий? Гм. Не пам’ятаю.

– Знаєш, – каже Ніно, сідаючи й дивлячись мені прямо в очі. – Мені зазвичай не подобаються британці. – Він запалює червону «Мальборо», потім передає її мені.

– Чому? – питаю я й затягуюся. – Що не так з британцями? Я ж тобі подобаюся.

– Мого тата вбив англієць.

– Ой. Он як. От гівно.

– Енцо, так його звали.

Починається. Де скрипка? Настав час жалісливих історій.

Я передаю «Мальборо» назад, засовую її йому в губи.

– Мені було чотирнадцять, коли він загинув.

– Я думаю, мій тато також може бути мертвим, – кажу я, – але я не знаю…

Він хитає головою й дивиться на мене.

– Я знаю, – говорить він. – Я бачив це.

Очі в нього широко розкриті. Він, здається, зляканий. Охоплений жахом. Розповім йому про свого батька згодом.

– Тата наїбав англієць. Він ризикував усім для цієї угоди. З витворами мистецтва. Достобіса грандіозної. Вона мала змінити наше життя назавжди. Це було краще, ніж виграти в лотерею.

Він розлючено затягується цигаркою, потім повертається та розглядає підлогу.

– Це був шанс кинути цей острів, почати нове життя в Америці. Для мене, моєї матері, трьох моїх молодших сестер. Я пам’ятаю, як одного вечора тато прийшов додому та поцілував мою маму. – Очі Ніно втуплюються в мої. У них ніби вогонь палахкотить. – Я ніколи не бачив, щоб вони так цілувалися. Це закарбувалося мені в пам’яті.

Цікаво, чи буде він іще в мене лизати. Це було більш ніж круто.

– Він знайшов покупця на вкрадену картину – «Розп’яття» Антонелло да Мессіни.

Він дивиться на мене. Я спантеличено кліпаю у відповідь.

– Я не знаю, хто це, – кажу я. – Я лише британців знаю.

– Да Мессіна був сицилійським художником епохи Відродження. Він першим представив олійний живопис в Італії. Був дуже впливовим.

Я киваю.

– Звучить як справді вартісна угода. Либонь, це дуже дорого.

Ніно на порох розчавлює свій недопалок, ніби то й є той англійський хлопець.

– Покупець узяв картину і вшився. Кинувши тата з кулею в плечі. Ані картини, ані грошей, ані niente[84]…

Мені сподобалося, як він відтрахав мене в дупу. Це було справжнє відкриття.

– Наступного дня я його знайшов…

– Кого де знайшов?

– …Він висів на лимонному дереві в глибині нашого саду.

– Боже мій. От хуйня, – кажу я.

– У нього на шиї був його шкіряний ремінь. У нього, бля, стояк був.

– Що?

– Він щойно, щойнісінько помер, – пояснює Ніно. – Якусь мить тому наклав на себе руки. Якби я з’явився на кілька хвилин раніше, я міг би його врятувати. Я міг би…

– Це не твоя провина, – кажу я.

Я розминаю його шию. Вона напружена.

– Я мав турбуватися про своїх молодших сестер. У моєї матері було розбите серце. Тож я приєднався до коза ностра, до сімейного бізнесу.

Я захлинаюсь.

– Тобі було чотирнадцять, коли ти почав убивати? – Я відчуваю укол заздрості. Я в тому віці лише білок убивала. Білок і тамагочі.

Він дивиться на мене, і здається, що на плечі йому тисне увесь світ.

– Sì. Чотирнадцять, – говорить він. – Я був разом із Доменіко. Йому було лише одинадцять.

Я руками обіймаю його за шию і обличчям притискаюся до його грудей.

– Мені дуже, дуже шкода, Ніно.

– Ти ж у цьому не винна, Бетто. – Ніно тягнеться рукою до мого обличчя. Бере мене за підборіддя. Я відчуваю, як теплі пальці пестять мою щоку. – Я цього ніколи нікому не розповідав…

Я вдихаю запах його шкіри. Заплющую очі. Чую, як б’ється в нього серце. Я ніколи ще не була настільки близька до жодної людини у світі. Я хочу розповісти йому про наболіле. Хочу розділити цю мить. Сказати йому все. Про мого тата і як він пішов. Про все те гівно, яке завжди від усіх приховуєш. Я хочу сказати йому своє справжнє ім’я… але я не