Читати книгу - "Усі жінки - відьми. Фатальне кохання"

«Але ж ні! — подумав він. — Я не піддамся слабкості, навіть якщо це — слабкість мого бажання».

Натомість він зусиллям волі зупинив дрож і міцніше взявся за посудину, що тримав у руці. А потім спокійною і міцною як скеля рукою повільно підніс до світла келих, наповнений яскраво-червоною рідиною.

«Який він прекрасний, цей еліксир життя, і досі теплий», — подумав він. І коли він знову почав пити, коли сила шаленим нестримним потоком знову полилася по його венах, він відчув, як мозок його наче спорожнів, а потім його сповнила одна всепоглинаюча думка.

Цього було замало. Завжди буде замало.

Йому треба більше, більше, більше!

Розділ 16

— Це була прекрасна ідея, — сказала наступного дня Пайпер за сніданком. Вона поклала булочку в тостер і налила собі чашку кави.

— Ага — прекрасна, аж далі нікуди, — похмуро докинула Пейдж. — Тільки чомусь не спрацювала. — Вона сперлася ліктями на кухонний стіл і зітхнула. — А коли будуть готові пастилки?

— А я тобі кажу, що спрацювала, — озвалася Фібі, заходячи в кухню у простій та практичній одежі для роботи. От тільки на ногах у неї були пухнасті капці, якими вона човгала по підлозі. Витягнувши з буфета найбільшу чашку, вона вилила в неї рештки кави.

— Кофеїну закортіло? — піддражнила її Пайпер, дістаючи з тостера гарячу булочку.

— Замовкни, — гаркнула Фібі. Приклавшись до чашки з кавою, вона зробила великий ковток і аж примружилася від задоволення. Потім поставила чашку на стіл і заходилася готувати нову порцію кави. Знову взявши чашку обома руками, Фібі обернулася до сестер і невимушено спитала: — Так що ви там казали?

— Та взагалі-то це ти щось хотіла сказати, а не ми, — посміхнулася у відповідь Пейдж. Зазвичай зранку Фібі здавалася трохи загальмованою, допоки не вип’є свою дозу кофеїну.

— Ага, і дійсно говорила, — кивнула Фібі. — Хотіла сказати, що ворожіння на магічному кристалі спрацювало, Пейдж. Воно підказало нам, що Вільям Ланкастер — принаймні основна і найсильніша його частина — і досі знаходиться в Будинку з фресками.

— Що можна вважати як доброю новиною, так і поганою, — озвалася Пайпер. — Добра новина — це те, що він і досі прив’язаний до свого портрета. Погана ж новина полягає в тому, що…

— …що він робить все можливе для того, щоб покласти цьому край? — утрутилася Пейдж. — До того ж з якогось невідомого нам місця. Як же, дозвольте запитати, ми зупинимо цього типа, якщо навіть не можемо його знайти?

— У нас є Люсіль, — нагадала їй Фібі. — А в даній ситуації це — великий плюс.

— Мені й досі не до вподоби ідея використовувати Люсіль як приманку, — заявила Пайпер.

— Відверто кажучи, мені теж не подобається, — зізналася Фібі. — Здається, Люсіль залюбки бавиться з малим Ваятом, і — зрозумійте мене правильно — мабуть, так воно і є насправді. Але водночас вона, як і ми, очікує на те, що трапиться далі. І не тільки це: Люсіль розуміє, що вона відіграватиме у цих подіях важливу роль.

— Гарна у тебе вийшла промова після першої порції кофеїну, — зазначила Пейдж.

— Я просто почуваюся виснаженою, — відповіла Фібі.

— Твоє вчорашнє ворожіння дало ще один важливий результат, Пейдж, — задумливо мовила Пайпер. Узявши тарілку з підігрітою булочкою, вона вмостилася за столом з протилежного боку. — Воно підтвердило наші попередні припущення про те, що Вільям, незалежно від того, де знаходиться він сам, має спільника. Він жодним чином не зміг би здійснити всі ті вбивства сам. Бо він не тільки ще заслабкий фізично, а навіть не в змозі контролювати своє тіло.

Крутнувшись на стільці, вона поглянула на Фібі, яка пильнувала нову порцію кави біля кавоварки.

— А як дослідження стосовно Донована Хоуторна? Чи є вже якісь результати?

— Майже ніяких, — чесно зізналася Фібі. І, повернувшись обличчям до сестер, додала: — Узагалі-то, я хотіла зіпхнути це завдання на Пейдж. Бо мені сьогодні вранці треба бути в редакції. Судячи з погрозливих повідомлень електронною поштою про стан справ на моєму робочому столі, сьогодні часу вистачить лишень на те, щоб тільки розгребти величезну купу листів. Боюся, до вечора вільного часу я не матиму, а зупинятися ми просто не маємо права.

— Які проблеми! — відразу ж вигукнула Пейдж. — Просто розкажи мені спочатку про результати своїх пошуків і можеш їхати на роботу.

— Звичайно, — пообіцяла Фібі. Сестри замовкли і якийсь час сиділи, сьорбаючи кожна зі своєї чашки.

— Мені дуже б не хотілося цього казати, — нарешті озвалася Пейдж. — Але гадаю, що хтось мусить це висловити, бо воно все одно в нас на думці. Знаєте, дівчата, незабаром щось має трапитися. До того ж — щось погане, найгірше з усього, що траплялося досі.

— Твоя правда, — тихо відповіла Пайпер. — Гадаю, ми всі це прекрасно розуміємо. І тому мусимо це зупинити. Принаймні спробуємо зупинити. Але оскільки ми не знаємо де, коли і з ким це трапиться, нам буде важко визначити, хто з непорочних буде наступною потенційною жертвою.

— Мені огидно думати, що жертвою цього виродка може стати ще одна невинна людина, але якщо ми не зможемо перешкодити вбивству, то воно принаймні допоможе нам визначити тип заклинання, а значить — і наступний крок Вільяма Ланкастера. Ось так, — додала Фібі. — Щось мені знову кави захотілося…

Підійшовши до кавоварки, що і досі булькотіла, вона прибрала горнятко, у яке текла тоненька чорна цівочка, і підставила під неї свою чашку. Обернувшись, вона побачила, як Пейдж і Пайпер обмінялися швидкими поглядами.

— Що таке?

Відповідь на її запитання перервав дзвінок у дверях Холівелл Менор.

— Кого там чорти несуть? — стурбовано вигукнула Пейдж.

— Може, то просто принесли ще одне замовлення, що його зробила Люсіль, — сказала Фібі, рушаючи до дверей кухні. Зазвичай сестри залишали ці двері розчиненими, але цього разу Фібі, заходячи вранці в кухню, навмисне їх зачинила, щоб розмови між чаклунками не почули зайві вуха.

Поки що їм добре вдавалося придивлятися за Люсіль і уникати пояснень про те, як саме вони збираються захищати її, коли в цьому виникне потреба. А в тому, що така потреба виникне, вони були переконані. Питання полягало тільки в тому, скільки магічного впливу доведеться застосувати, а скільки — чисто фізичного.

— Хоча той, хто робить це до восьмої ранку, явно перегинає палицю і ризикує бути нав’язливим у своєму бажанні догодити клієнту, — додала Фібі, відчиняючи кухонні двері.

Через одвірок сестри виразно почули, як розчинилися вхідні двері й хтось