Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

складене купами під тими деревами. Дим щипав гобітові очі; Більбо вже відчував жар. Крізь пасма диму він бачив, як гобліни танцювали довкола вогню, наче ото люди водять танок навколо купальського вогнища. За колом воїнів, що танцювали зі списами й сокирами, стояли на шанобливій відстані вовки, спостерігаючи й чекаючи, що ж буде.

Ось гобліни завели однієї зі своїх жахливих пісень:

На п'яти ялинках аж п'ятнадцять пташок!

Їх вітер вогненний обвіяв разок.

Кумедні пташини, та де ж ваші крила?

І що ж вам зробити, маленькі дурила?

Живими засмажити чи стушкувати,

Чи всіх вас зварити в одному горняті?

Тут вони урвали спів і загукали:

— А киш, пташечки! Летіть собі, якщо можете! Злазьте, пташечки, додолу, а то підсмажитеся у своїх гніздечках! Защебечіть, пташечки, защебечіть! Чому ж ви не щебечете?

— Ідіть собі, хлоп'ята! — гукнув їм у відповідь Гандальф. — Тепер не пора, щоб птахи вили гнізда. А поганих хлоп'ят, що граються з вогнем, за те карають.

Він сказав це, щоб подратувати гоблінів і показати, що не боїться їх. Звісно ж, він боявся, хоч і був чарівник. Та поторочі не звернули на його слова ніякої уваги й заспівали нової:

Гори, гори! Кури, кури!

Дерево й лист! Лускіт і свист!

Гори, палай, ніч прикрашай,

Гей-гей!

Печіться, пражтеся, гарно засмажтеся!

Палайте, бороди, горіть у смороді!

Лусніть від злості,

Все ж ваші кості

чорніти будуть

посеред бруду

на пострах люду!

Гори, палай, ніч прикрашай!

Гей-гей!

— Та ой-я гей!

І водночас із тим “та ой-я гей!” полум'я стрибнуло під Гандальфове дерево. За мить воно вже було й під іншими деревами. Спалахнула кора, затріскотіли нижні гілки.

Тоді Гандальф виліз на вершечок своєї сосни. Чарівник наготувався скочити з тієї висоти вниз, поміж гоблінські списи, і враз його патериця спалахнула, мов блискавка небаченої величі. Так він би й загинув, хоч і знищив би при цьому чимало ворогів, упавши на них згори громовицею. Але він так і не стрибнув.

Цієї самої миті згори до чарівника шугнув повелитель орлів і, схопивши його своїми пазурами, зник у темряві.

Гобліни завили з подиву й досади. Гандальф щось сказав повелителю орлів, і той голосно крикнув. Його товариші вернулися назад і шугнули донизу, мов величезні чорні тіні. Вовки заскиглили, заскреготали зубами; гобліни заревли, затупотіли люто, даремно шпурляючи в повітря свої важкі списи. Орли налетіли на них; чорна навала могутніх крил прибила їх до землі. Дехто з гоблінів кинувся тікати.

Орлині пазури роздирали обличчя лихим створінням. У цей же час інші птахи підлетіли до верхівок дерев і похапали гномів, що видерлися на самісінькі вершечки.

Бідолашного Злоткінса замалим знову не покинули самого. Він тільки встиг учепитися за ноги Дорі, якого забрали останнього; і понеслися гном із гобітом угору понад пожежу і метушню. Більбо гойдався туди-сюди в повітрі, відчуваючи, що йому от-от повідриваються руки.

А далеко внизу гобліни й вовки розбігалися скрізь по лісі. Кілька орлів досі ширяли над бойовищем. Раптом язики полум'я скочили на найвищі гілки дерев. З низу до верху спалахнули дерева тріскотливим полум'ям, закуріли димом; навсібіч сипонули іскри. Добре, що Більбо не став чекати “свого” орла!

Скоро вогонь унизу ледь мрів — мов мерехтлива іскринка на чорній підлозі. Вони були вже високо-високо в небі, здіймаючись ще вище широкими сягнистими колами.

Більбо той політ запам'ятав навіки — як він летів, учепившись за ноги Дорі.

— Ой рученьки, мої рученьки! — стогнав він; але Дорі тільки нарікав — Ой мої ніженьки, бідолашні мої ніженьки!

Навіть за добрих часів гобіт не терпів висоти — від неї в нього голова йшла обертом. Він мінився на виду, тільки заглянувши за край невисокої кручі; не любив лазити по драбині, не кажучи вже про дерева (досі ж бо йому не доводилося

втікати від вовків). То можете собі уявити, як нині наморочилася йому голова, коли він зважувався глянути туди, де теліпалися його ноги й де відкривалися широкі темні простори, позначені то тут, то там місячними відблисками: на струмку в долині, на ребрі скельної стіни.

Білі вершини гір дедалі ближчали до рятованих утікачів; із чорноти стриміли залиті місячним сяйвом шпилі скель. Хоч стояло літо, на цій висоті було вельми холодно. Більбо заплющив очі й подумав: “Чи витримаю я ще хоч трохи?” Йому стало млосно.

Політ закінчився дуже вчасно для гобіта: ще б мить — і його пальці розчепилися б. Задихаючись,

він випустив ноги Дорі й повалився на грубу площинку, де було орлине гніздо. Він лежав, неспроможний і слова мовити, а в голові плуталася мішанина думок: подив, що врятувався від вогню, і страх — коли б не зсунутися з того вузького прискалка в глибоку чорноту з одного чи з другого боку. Після всіх жахливих пригод останніх трьох днів та ще майже нічого не ївши, почувався він якось дуже химерно й сам здивувався словам, що вирвалися йому з вуст:

— Отепер я знаю, як воно тому шматкові шинки, коли його раптом підчеплять виделкою із сковорідки й покладуть назад на поличку!

— Нічого ти не знаєш, — почув він голос Дорі,— адже шинка знає, що вона рано чи пізно опиниться знов на сковорідці, а треба сподіватися, з нами такого не буде.

Та й орли ніякі не виделки!

— Авжеж, ні! Вони зовсім не схожі на веселки — на виделки тобто, — відказав Більбо, сідаючи й тривожно поглядаючи на орла, що сидів поруч. Чи не наговорив він ще якихось дурниць і чи не подумає орел, що він — нечема? Адже з орлом не можна бути нечемним, надто коли ти маленький гобіт і ночуєш у його гнізді!

Та орел тільки гострив дзьоба об камінь і перебирав своє пір'я, не звертаючи уваги на розмову гостей.

Незабаром підлетів інший орел.

— Повелитель наказує тобі перенести полонених на Великий Залом, — прокричав посланець і полетів геть.

Господар схопив Дорі у свої пазурі й зник з ним у пітьмі, залишивши гобіта зовсім самого. А в того тільки й зосталося снаги подумати, що мав на увазі посланець, сказавши “полонені”. Йому ввижалося, що ось зараз настане черга, і його, мов дикого кроля, орли роздеруть собі на вечерю.

Орел повернувся, схопив Злоткінса за плащик і злетів у повітря. Цього разу політ був зовсім короткий. Дуже скоро тремтячий від страху гобіт опинився на широкому заломі високої гори. Знизу туди не вела жодна стежка — на залом можна було тільки залетіти;