Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

належне Ґармовій відданості, хоча ніколи не заходив так далеко, щоби говорити про це. Фермер і далі жбурляв у пса міцні слівця та важкі речі, коли мав кепський настрій, але дивився крізь пальці на багато дрібних собачих витівок. Ґарм пристрастився до прогулянок далеко в полі. Фермерові справи просувались успішно та швидкими темпами, йому посміхалася фортуна. Восени і ранньою зимою робота йшла добре. Усе було чудово — доки не з'явився дракон.

На ту пору дракони на острові ставали рідкістю. У віддаленому від моря володінні Авґустуса Боніфаціуса їх не бачили вже багато років. Були, звісно, й непевні узграниччя, й безлюдні гори — на заході та півночі, — але дуже-дуже далеко. Колись на тих теренах мешкало кілька драконів різних видів, і вони всюди довкола сіяли пустку. Та Середнє Королівство на той час славилося відвагою королівських лицарів, тож чимало драконів-приблуд загинуло чи повернулося додому з такими серйозними пораненнями, що інші зареклися забредати в ті краї.

Тоді ще побутував звичай під час Королівського Різдвяного Бенкету подавати на стіл Драконячий Хвіст; і щороку обирали лицаря, чиїм обов'язком було того дракона вполювати. Лицар мав рушити в путь у День святого Миколая, а повернутися з драконячим хвостом — не пізніше, ніж у переддень бенкету. Та от уже багато літ Королівський Кухар подавав на стіл дивовижні ласощі у вигляді Лжедраконячого Хвоста з коржів і мигдалевого крему, прикрашені вміло зімітованою лускою з твердої цукрової глазурі. Потому, на Святвечір, обраний лицар уносив витвір до зали під гру скрипок і звуки сурм. Лжедраконячий Хвіст годилося їсти після обіду на Різдво, й усі казали (щоби полестити кухареві), що він набагато смачніший, аніж Справжній Хвіст.

Такі-бо були звичаї, коли це знову раптом об'явився справжній дракон. І винуватим у цьому був насамперед велетень. Після тієї пригоди він унадився ходити верховинами, відвідуючи своїх розпорошених у горах родичів частіше, ніж до того, і значно частіше, ніж хотіли вони самі. Бо він завжди мав один і той самий привід: хотів позичити мідного казанка. Та позичали йому чи ні, велетень однаково сидів і по-своєму — водночас і пишномовно, й неоковирно — оповідав про чудову країну в пониззі, ген на Сході, та про всілякі дива Широкого Світу. Він узяв собі в голову, нібито є великим і відважним мандрівником.

— Гарна то земля, — казав він, — переважно рівнинна, м'яка для стіп; о, там є що попоїсти: корови, наприклад, і вівці геть усюди, їх легко вистежити, якщо уважно приглядатись.

— А як щодо людей? — запитували його.

— Їх я ніколи не бачив, — відповідав велетень. — Там не видно й не чути жодного лицаря, любі мої друзяки. Там узагалі немає нікого страшнішого за кількох кусючих мух біля річки.

— Чому ж ти не повернешся й не оселишся там? — знову питали інші.

— Ой, ну мовлять же, що вдома — найкраще, — відповідав він. — Але, можливо, я й повернуся туди одного дня, коли прийму таке рішення. Проте хай там що, а я одного разу вже побував у тій місцині, й це важить більше, ніж слова будь-кого з вас. То як щодо казанка?

— А ті багаті землі, — хутенько запитували інші, — ті прекрасні краї, де повно беззахисної худоби, — в якому керунку вони, власне? Чи далеко до них?

— Ох, — відказував велетень, — десь на сході чи південному сході. Та дорога туди не близька.

І тоді він, страшенно перебільшуючи, оповідав про те, які неймовірні відстані довелося йому подолати, скільки лісів, пагорбів і рівнин перейти, — тому жоден куцоногий велетень ніколи не наважився рушити в таку путь. Одначе чутка поширилась округою.

Перегодом слідом за теплим літом, як завжди, прийшла сувора зима. У горах лютували морози, їжі було мало. Тоді чутка зазвучала гучніше. Про низинних овець і корів точилися жваві дискусії. Нашорошили вуха дракони. Вони були голодні, а поголос звучав принадно.

— Отож: лицарі — це вигадка! — казали молоді й не дуже досвідчені дракони. — Ми завжди так і думали.

«Принаймні лицарі стають рідкістю, — міркували старші й мудріші черви. — Вони далеко, їх мало, і чи варто вже їх боятися?»

Одного дракона все це глибоко вразило. Звали його Хризофілакс Крез, адже походив він із давньої імператорської династії та був дуже багатим. То був хитрий, допитливий, жадібний і добре вишколений дракон, але не вельми сміливий. Одначе, звичайно, він аж ніяк не боявся ні мух, ані комах жодного виду чи розміру взагалі; а ще — був смертельно голодний.

Відтак одного зимового дня, десь за тиждень до Різдва, Хризофілакс розправив крила і злетів у повітря. А потому тихо приземлився посеред ночі просто в серці віддаленого від моря володіння Авґустуса Боніфаціуса, «rex et basileus». За короткий час він наробив неабиякої шкоди, трощачи й палячи, пожираючи овець, корів і коней.

Трапилося це у віддаленій від Гема стороні тієї землі, та Ґарм натерпівся тоді найбільшого в житті страху. Він вирушив у далеку експедицію і, скориставшись ласкою господаря, наважився провести нічку-дві вдалині від дому. Пес ішов за манливими пахощами понад краєм лісу, коли, повернувши на закруті, раптом натрапив на новий тривожний запах; правду кажучи, він просто налетів із розбігу на хвіст Хризофілакса Креза, який щойно приземлився. Ніколи ще собака не розвертав свого хвоста і не мчав додому так швидко, як тоді Ґарм. Дракон, почувши його дзявкотіння, обернувся і зашипів; але наздогнати Ґарма було вже годі. Він біг решту ночі й дістався до рідної оселі десь у пору сніданку.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — заволав пес із-за чорного входу.

Джайлз почув лемент, і йому не сподобався той гавкіт. Він нагадав фермерові, що несподіванки можуть траплятись і тоді, коли все, здається, цілком добре.

— Жінко, а впусти-но того клятого пса, — мовив він, — і візьми до нього палицю!

Ґарм ускочив до кухні з наполоханими очима та висолопленим язиком.

— Ґвалт! — скрикнув він.

— Що ти витворив цього разу? — запитав Джайлз, кидаючи в нього ковбасою.

— Нічого, — проказав, сапаючи, Ґарм, надто схвильований, аби навіть завважити ковбасу.

— Тоді припини це, бо я з тебе шкіру спущу, — мовив фермер.

— Я не зробив нічого поганого. Я не хотів нашкодити, — сказав пес. — Але я випадково натрапив на дракона, й він налякав мене.

Фермер ледь не вдавився пивом.

— Дракона? — перепитав він. — Чорти би тебе взяли, незугарний псяко, котрий усюди пхає свого носа! Навіщо тобі було кудись пертись і шукати дракона саме зараз, коли в мене повно справ? Де він був?

— Ох! На півночі за пагорбами, аж ген далеко, по той бік Стоячих Каменів, отак-о, — відказав пес.

— О, аж там! — видихнув