Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

— Нічого не можу сказати, моя леді! Я знаю, тут ніхто не робе ключів.

Коні раптом спалахнула від гніву.

— Чудово! — сказала вона. — Я сама цим займуся.

— Добре, ваша світлість.

Їхні очі зустрілися. В його очах — холодна, загрозлива антипатія й зневага і байдужість до того, що має статися, її очі палали від отриманої відсічі.

Та її серце опустилося, вона побачила його страшну неприязнь, коли пішла супроти його волі. І побачила, що він майже у відчаї.

— До побачення!

— На все добре, моя леді! — він віддав честь і різко відвернувся. Вона розбудила в ньому приспаного звіра, сповненого давньої кровожерливої люті, люті проти свавільної жінки. І він безсилий, безсилий. Він знав це!

А вона розсердилася на свавільного чоловіка. До того ж слугу! І понуро пішла додому.

На пагорбі під великим буковим деревом Коні зустріла місіс Болтон, яка вже виглядала її.

— Я тут дивилася, чи ви не йдете, моя леді, — просяяла жінка.

— Я запізнилася? — запитала Коні.

— О… просто сер Кліфорд чекає на чай.

— Ну і чому ж ви не подали його?

— О, я думала, це не зовсім моє місце. Думаю, серу Кліфорду це б не зовсім сподобалося, моя леді.

— Не розумію, чому, — сказала Коні. Вона зайшла в Кліфордів кабінет, де на таці парував старий мідний чайник.

— Кліфорде, я спізнилася? — запитала вона, зупинившись перед підносом в капелюсі й шалику, відклала квіти й узяла бляшанку з чаєм. — Пробач! Чому ти не дозволив місіс Болтон заварити чай?

— Я про це не подумав, — він відповів іронічно. — Щось погано уявляю собі її на чолі чайного столу.

— О срібний чайник не така вже святиня, — сказала Коні.

Він здивовано глянув на неї.

— Чим займалася весь полудень? — запитав він.

— Гуляла й сиділа в одному потаємному місці. Ти знаєш, на старому падубі дотепер залишилися ягоди.

Вона скинула шалик, але залишилася в капелюсі, й сіла заварювати чай. Грінки, звичайно, вийшли пересмаженими. Вона накрила чайник для заварки полотняним рушничком і підвелася за невеликою склянкою для фіалок. Бідолашні квіточки обвисли, безвольні на своїх стеблинах.

— Вони оживуть! — сказала вона, поставивши перед ним склянку, щоб він відчув їх запах.

— «Солодші за повіки Юнони», — процитував він.

— Не бачу жодного зв'язку з цими фіалками, — сказала вона. — Єлизаветинці надто манірні.

Вона налила йому чаю.

— Як ти думаєш, до хатинки неподалік від Джонової Криниці, там, де висиджуються фазани, є другий ключ? — запитала вона.

— Можливо. А навіщо?

— Сьогодні я випадково забрела туди. Ніколи не була там раніше. Таке миле місце. Я могла б часом посидіти там, правда?

— Там був Мелорз?

— Так! Тому я й знайшла її, він стукав молотком. Здається, йому зовсім не сподобалося моє вторгнення. Він, по суті, став грубим, коли я спитала про інший ключ.

— Що він сказав?

— О, нічого особливого, цілком у своєму стилі, сказав, що нічого не знає про ключі.

— Можливо, в батьковому кабінеті є ще один ключ. Всі ключі знає Бетс, всі вони там. Я накажу, щоб він пошукав.

— О, будь ласка! — сказала вона.

— Отже, Мелорз був майже грубий?

— Та ні, нічого особливого. Думаю, він не хотів ділити зі мною свободу цього замку, отак.

— Мабуть, не хотів.

— Однак не бачу причин для заперечення. Врешті це не його дім! Не його особисте житло. Не розумію, чому я не можу там посидіти, коли мені хочеться.

— Саме так! — сказав Кліфорд. — Він багато на себе бере, той тип.

— Ти думаєш?

— О, безперечно! Він вважає себе чимось винятковим. Знаєш, він мав дружину, з якою у нього не склалося, отже, він записався в 1915 році до армії, здається, його послали до Індії. В усякому разі, якийсь час він працював ковалем при кінноті в Єгипті; весь час коло коней, він на них знається. Тоді якийсь індійський полковник звернув на нього увагу, і його зробили лейтенантом. Так, йому дали офіцерський чин. Здається, він поїхав з тим полковником до Індії, аж на північно-західний кордон. Захворів, одержав пенсію. Здається, до минулого року залишався в армії. Природно, що для такої людини нелегко вертатися назад до свого рівня. Він приречений борсатися. Та, мені здається, він добре виконує свої обов'язки. Тільки жодних справ з лейтенантом Мелорзом я не маю.

— Як він став офіцером, коли говорить з таким тягучим дербіширським акцентом?

— Говорить так він тільки інколи, під настрій. Він може говорити бездоганно, як на нього. Думаю, він вважає, що, повернувшись знову в лави рядових, краще говорити, як рядові.

— Чому ти раніше мені про нього не розповідав?

— О, я не маю смаку до цих романтичних історій. Такі бідолахи трапляються у всіх верствах. Таких бід трапляється тисячі.

Коні схилялася до такої ж думки. Що доброго від невдоволених людей, які ніде не знаходять собі місця?

Зачарований гарною погодою, Кліфорд так само вирішив вибратися до лісу. Дув холодний, але не такий втомлений вітер, і сонце, тепле й повне, нагадувало саме життя.

— Надзвичайно, — сказала Коні, — як по-іншому почуваєшся у справді свіжий гарний день. У інші дні саме повітря здається напівмертвим. Люди вбивають саме повітря.

— Ти думаєш, це роблять люди? — запитав він.

— Так. З людей випаровується стільки нудьги, й невдоволення, й злостивості, що вони просто вбивають життєві сили повітря. Я певна.

— Можливо, якісь атмосферні умови знижують життєві сили людей? — запитав він.

— Ні, саме людина отруює всесвіт, — наполягала вона.

— Засмічує власне гніздо, — зазначив Кліфорд.

Крісло пихкало далі. У ліщиновому підліску висіли блідо-золоті котики, а на сонячних галявинах широко розкрилися квіточки лісових анемонів, немов вигукуючи від радості життя, такі ж красиві, як у ті минулі часи, коли люди могли вигукувати разом з ними. Від них ішов слабкий запах яблуневого цвіту. Коні зірвала для Кліфорда пару квіток.

Він узяв їх і розглядав з інтересом.

— «Ти — незаймана наречена тиші»[15], — процитував він. — Здається — ці слова краще пасують до квітів, ніж до грецьких ваз.

— Займати — яке страшне слово! — сказала вона. — Тільки люди займають.

— О, не знаю… слимаки і все таке, — сказав він.

— Навіть слимаки просто їдять їх, і бджоли не займають. — Її дратувало, як він усе перетворює в слова. Фіалки — «повіки Юнони», анемони — «незаймані наречені». Як вона ненавиділа слова, що завжди стояли між нею й життям — саме вони все займали, якщо щось взагалі відбувалося, заготовлені слова й фрази висмоктували всі життєві соки з живих предметів.

Прогулянка з Кліфордом виявилася не дуже вдалою. Між ним і Коні встановилося напруження, якого кожен