Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

Вона йшла далі, прислухаючись. Раптом помітила вузьку стежку між молодими ялинами, стежку, яка, здається, не вела нікуди. Але відчувалося, що тут ходили. Вона відчайдушно пірнула вглиб між густі молоді ялини, які швидко змінилися старими дубами. Вона йшла цією стежкою, і в тиші вітряного лісу стук молотка наближався, адже дерева навіть у шумі вітру дотримуються тиші.

Вона побачила потаємний маленький вируб і потаємну маленьку хатинку з необтесаних дощок. Вона ніколи тут не була раніше. Вона зрозуміла, що в цій тихій місцині виводяться молоді фазани; лісник у сорочці з довгими рукавами стояв на колінах і забивав щось молотком. Собака кинувся вперед, коротко й різко гавкаючи; зненацька лісник підвів голову і побачив її. В його очах застиг переляк.

Він випростався, віддав честь і мовчки спостерігав, як вона підійшла ватяними ногами. Він не хотів цього вторгнення, він плекав свою самотність, як єдину й останню в житті свободу.

— Я здивувалася, хто це тут стукає, — сказала вона, почуваючись слабкою, задихана й трохи налякана його таким прямим поглядом.

— Ро-облю курник для курчат, — сказав він з протяглою місцевою вимовою.

Вона не знала, що говорити, відчувала слабість.

— Я б хотіла трохи посидіти, — сказала вона.

— Ідіть, сядьте тут, у хижі, — сказав він і пішов перед нею до хатини, відсуваючи вбік бруски та інший мотлох і витягнувши звідти грубий стілець, збитий з ліщинових жердок.

— Запалити вого-онь? — запитав він, у його тягучій мові звучала дивна наївність.

— О, не турбуйтеся, — відповіла вона.

І глянула на свої руки, вони були майже сині. Отож він швидко поклав декілька модринових гілок у невеликий цегляний камін у кутку, і за мить жовте полум'я рвонуло вгору до комина. Він звільнив їй місце коло цегляного каміна.

— От посидьте тут хви-илю, зігрійтеся, — сказав він.

Вона скорилася. Цей чоловік володів тією дивною владністю оборонця, якій вона зразу підкорилася. Отож вона сиділа й гріла руки до полум'я, підкидала у вогонь поліна, а надворі знову застукотів молоток, їй не дуже-то й хотілося сидіти в кутку коло вогню, краще б спостерігати за ним з дверей, та нею опікувалися, і доводилося скорятися.

Хатина була цілком затишна, оббита нелакованою сосновою деревиною: тут був невеликий грубий стіл і ослін, який стояв коло її стільця, теслярський верстат, потім великий ящик, інструменти, нові дошки, цвяхи, ще багато чого висіло на кілочках — сокира, сікач, пастки, якісь речі в мішечках, його плащ. Вікон не було, світло йшло крізь відчинені двері. Всюди панував безлад, та водночас усе нагадувало якийсь потаємний сховок.

Вона прислухалася до стуку сокири — не дуже-то радісний. Чоловік пригнічений. Пахло замахом на його самотність, причому небезпечним замахом! Жінка! Він дійшов до такої грані, коли прагнув на землі тільки самотності. Однак він не мав сили зберегти самотність, його найняли, і ці люди його господарі.

Особливо йому не хотілося знову входити в будь-який контакт з жінкою. Він боявся цього, адже старі контакти залишили велику рану. Він відчував, що помре, коли не зможе бути сам, коли йому не дадуть спокій. Він повністю відсахнувся від зовнішнього світу; цей ліс зробився його останнім притулком, тут він мав сховатися!

Коні зігрілася коло вогню, підклавши туди забагато дров: їй стало жарко. Вона підійшла й сіла на ослоні коло порога, спостерігаючи чоловіка за роботою. Здавалося, він не помічає її, та він знав, що вона тут. Однак працював собі, ніби поглинутий справою, а його рудий пес сидів коло нього, пильно вдивляючись у ненадійний світ.

Вправно, спокійно й швидко чоловік закінчив збивати кліть для пташат, перевернув її, перевірив, як зачиняються дверцята, тоді відклав її вбік. Потім підвівся, пішов за старою кліттю й поклав її на дровітню. Присівши, перевірив перекладини, деякі ламалися в його руках, потім почав висмикувати цвяхи. Тоді перевернув кліть і замислився, абсолютно ніяк не реагуючи на присутність жінки.

Коні уважно за ним спостерігала. І тепер вона помітила ту ж саму відлюдну самотність, що запам'яталась їй, коли застала його голим — самотній і зосереджений, як звір, котрий сам полює, і водночас невеселий, як душа-втікачка, втікачка від усіх контактів з людьми. Навіть тепер він мовчки, терпляче відступав від неї. Саме спокій і позачасове терпіння цього нетерплячого й пристрасного чоловіка пронизали все єство Коні. В його нахиленій голові, в швидких і спокійних руках, у вигині його тонких і чуттєвих стегон вона бачила це, бачила щось терпляче й приховане. Вона відчула, що його життєвий досвід значно глибший і ширший за її власний і, можливо, убивчіший. І це звільнило її від себе самої, вона майже позбулася відповідальності.

Так вона й сиділа на порозі хатини, як уві сні, цілком несвідома часу й особливих обставин. Її думки відлетіли так далеко, що, кинувши на неї швидкий погляд, він побачив на її обличчі цілковиту застиглість і чекання. Йому здалося, що це вираз чекання. І тоді тоненький язичок вогню раптово вдарив його в пах, у корінь спини, і він подумки застогнав. З майже смертельною відразою він боявся будь-якого дальшого зближення. Він понад усе прагнув, щоб вона пішла геть, залишила його на самоті з собою. Він боявся її бажання, її жіночого бажання і її настирності сучасної жінки. І найбільше він боявся її холодного зухвальства наполягти на своєму. Адже врешті його лише найняли. Йому була огидна її присутність у цьому місці.

Коні оговталася, відчувши несподівану ніяковість. Вона підвелася. Вже вечоріло, однак вона ніяк не могла піти. Вона підійшла до чоловіка, який стояв виструнчившись, втомлене обличчя — холодне й невиразне, очі втуплені в неї.

— Тут так гарно, так спокійно, — сказала вона. — Ніколи не була тут раніше.

— Ні?

— Думаю, часом заходити сюди посидіти.

— Гаразд.

— Ви замикаєте хатину, коли йдете звідси?

— Так, ваша світлість.

— Чи не могла б я теж мати ключ, щоб часом посидіти тут? У вас є другий ключ?

— Нє-а, мабуть, нема.

Він перейшов на місцеву говірку. Коні вагалася: він чинив опір. Врешті, хіба це його хатина?

— А можна зробити інший ключ? — вона спитала зі звичною ласкавістю в голосі, за якою дзвеніла рішучість жінки, котра вирішила домогтися свого.

— Інший! — у його погляді зблиснула лють, забарвлена насміхом.

— Так, дублікат, — сказала вона, червоніючи.

— Може, сер Кліфорд має, — він сказав, відштовхуючи її від себе.

— Так! — сказала вона. — Можливо, він має інший ключ. Інакше доведеться зробити дублікати з вашого. Думаю, це займе день чи два. Ви зможете обходитися