Читати книгу - "Doc 1"

іграшки, які одразу ж спускалися у ненаситний стравохід сміттєпроводу, розповідав усім Ніниним знайомим про якихось нових примарних жінок у його житті, навіть завів сторінку в живому журналі, де від імені дев’ятнадцятирічного хлопця описував візерунки своїх вен і те, яка ж чудова перспектива чекає на них — злитися у брутальному поцілунку з лезом чомусь саме фірми «Bic»…

Не діставши бажаного, він вщент розсварився з усією сім’єю, а особливо з племінницею, продав квартиру в Києві, закрив фірму і переїхав до Харкова, де на нього вже давно чекав колишній чоловік Ніни.

— Думаю, вони заприятелюють, — поділилася своїми міркуваннями Ніна з Варею, племінницею Гоги.

— Будемо сподіватися, — сказала Варя, підстригаючи свого сина, трирічного Колю.

З самого початку її знайомства з Варею Ніну надзвичайно вразили у ній прісна, але цікава миловидність та майже метафізична граціозність, які гармонійно сусідили з її талантом материнства. Власне, саме материнство, яке за останній десяток років припинило живитися, зіграло вирішальну роль у Ніниній любові до Варі. Углибині душі вона хотіла б стати для неї матір’ю, або зразковою свекрухою, або просто більш досвідченим та знаючим життя наставником. Ані матір’ю, ані свекрухою стати не вдалося, більше того, Нінина побутова непристосованість до життя у досвідній ієрархії поставила її на щабель нижче від Варі, і попри вікову різницю (десять років в такій віковій конструкції — досить суперечливий розрив) ще невідомо було, хто кому міг довестися матір’ю. Зрештою, внутрішньо погодившись на роль подруги, Ніна деякою мірою заспокоїлась, хоча всі її материнські інстинкти та комплекси нікуди так і не ділися, вона, попри все, невпинно шукала собі синозамінника, який мав, по ідеї, віднайтися то в одному, то в іншому мужчині, але сам процес інтимного контакту з ними відбивав у Ніни всі бажання піклуватися та любити своїх мужчин. «Хлопчики виросли і просяться до матері в ліжко», — думала вона, здригаючись від несвідомого страху за свої табуйовані думки.

І, погодившись залишитися самотньою старіючою кішкою, вона відмовилась від самого інституту сім’ї, натомість черпаючи задоволення від банального спостереження за сім’єю Варі. По суті, зовсім чужою.

«Та й бути матір’ю для Варі — то, направду, нечесно по відношенню до мого віку, — копалася вона у своїх проблемах, — вона вже має дитину, а бути бабусею — для мене ще зарано».

І, заспокоюючись таким чином, вона бездумно проживала ще кілька місяців.

В неї з’являлися то один, то інший коханці, дехто на одну ніч, іншим щастило залишатися на три-чотири дні, навіть на тиждень, але не довше — серце Ніни не витримувало, її руки опускалися, секс перетворювався на невиразне бурмотіння один одному у вухо різних ніжностей, ліниве порпання у ліжку та фіктивні оргазми, що не викликали у жодного з партнерів ані дещиці довіри.

За рік самотнього життя, коли, окрім роботи у приватній школі мистецтв вчителем риторики та усамітнених вечорів з книжкою або в’язанням, в житті залишилася одна лише сім’я Варі, Ніна почала усвідомлювати, що потроху, помаленьку, дрібними, але впевненими кроками наближається до божевілля. Вона могла годинами сидіти перед дзеркалом, роздивлятися своє тіло, що почало всихати та втрачати пружність, згрібати у руку тістоподібні шматки целюлітної шкіри й обпікати їх безкінечними сльозами.

Щось відбувалося, але що саме — Ніна зрозуміла лише згодом, коли її страждання досягли піку. Попри свою незатребуваність як людини, як жінки і як матері, вона страшенно раділа успіхам свого сина, який особливо не розповідав про рід своєї діяльності, але вона знала, що ця діяльність тісно пов’язана з письмом. Швидше за все він був журналістом, адже неодноразово їй доводилося зустрічати у різноманітних журналах один псевдонім, який ну дуже вже був схожий на ім’я сина.

Творчі досягнення Варі теж радували її. Чоловік Варі, Сергій, був процвітаючим скульптором, а разом з тим і теслею. Він працював виключно з породистою деревиною і отримував замовлення з усієї Європи, не кажучи вже про столичних елітних клієнтів, які з усього свого міщанського напору бажали мати столик чи стільчик саме такого зразка, який був у Людовіка IV чи Наполеона ІІІ. Скульптура — працював він з керамікою та бронзою — виставлялася не тільки в Московському музеї сучасного мистецтва чи Ризькому музеї іноземних колекцій, а також в музеї Zimmerli, Пітера Людвіга в Аахені, Гугенхайма, МОМА в Нью-Йорку. Сергій був прибічником модернізму — мистецтво бунту, колись сповнене намаганнями розірвати будь-які зв’язки з художніми традиціями безнадійно застарілого дев’ятнадцятого сторіччя, — зараз же його потуги відродити щось схоже були лише нікчемним епігонством, яке приносило не так визнання, як прибуток. Коли обростаєш густим ворсом комфорту й затишку, ні про який бунт, а тим більше, розривання художніх зв’язків з минулим не може бути й мови, тому він, не звертаючи уваги на безкінечну критику, яка закидала йому — та що тільки вона йому не закидала, — цілеспрямовано йшов до своєї обивательської мрії: стати заможним робітником і ні в якому разі не виходити за рамки, де золотими літерами вигравірувані такі імена, як Біго, Масьє або, не дай бог, Роден чи Арістид Майоль.

Варя ж постійно отримувала замовлення від провідних видавництв на оформлення дитячих книжок. Вона була непоганим графіком, ніколи не стрибала вище голови, але й нижче встановленої планки не опускалася. Її цінували як працьовитого ілюстратора, який своєю деталізованою графікою прикрашав одні з найпопулярніших дитячих книжок. Якби не ряд причин, а саме повна відсутність амбіцій, Варя могла б стати добрим конкурентом такому неперевершеному ілюстратору, як Владислав Єрко. Могла, але останній був справді неперевершеним.

Атмосфера, в якій щосуботи перебувала Ніна, нагадувала їй власні молоді роки, щоправда, її середовище спілкування складалося тоді майже з одних музикантів, друзів чоловіка, але сам принцип, за яким працювало натхнення, був той самий: мистецтво заради мистецтва. Щоправда, в цьому будинку мистецтво знаходило для себе трохи інший зміст — сучасне життя молодих людей, які звикли до певного образу життя, диктувало свої правила. Правила, де матеріальні блага були першопричиною всіх можливих прагнень.

Уживатися двом художникам, що плавають в одному акваріумі, на початку було нелегко — жага визнання та марнославні амбіції двох митців під одним дахом з’їдали один одного, але з часом здоровий глузд перетравив емоції, а ремісництво з величезним відривом перемогло чисте мистецтво. Ніна це чудово розуміла і хоч мала свою думку з цього приводу, ніколи не озвучувала її вголос. Зрештою, це могло зіпсувати стосунки між нею та цією приємною сім’єю, до якої вона так прикипіла душею, що розрив був би для Ніни сильним потрясінням, яке вона навряд чи