Читати книгу - "Quo vadis"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Думки її все більше викликали замішання. Двері до світла то знову прочинялися, то зачинялися. Але в ту мить, коли вони прочинялися, світло було таким сліпучим, що Акта нічого не могла розрізнити. Вона скоріше тільки здогадувалася, що в цьому сяйві криється безмірне блаженство, поряд з яким усяке інше настільки мізерне, що, якби, приміром, імператор усунув Поппею і знову покохав її, Акту, то навіть це було б сущою дрібницею. І раптом їй подумалося, що імператор, котрого вона кохала й мимоволі вважала якимсь напівбогом, така сама жалюгідна істота, як усякий раб, і що палац із колонадами з нумідійського мармуру аж ніяк не ліпший за купу каміння. Врешті-решт непевні ці почуття й думки стали для неї нестерпними. Їй хотілося заснути, але тривога відганяла сон.
Гадаючи, що Лігія, над котрою нависло стільки загроз і непевності, теж не спить, Акта повернулася до неї, щоб поговорити про майбутню втечу.
Та Лігія спала спокійно. До затемненого кубікулу через нещільно запнену завісу проникала вузька смужка світла, і в його променях танцювали золоті пилинки. Акта розгледіла ніжне личко Лігії, що спочивало на оголеній руці; повіки були опущені, рот злегка відкритий. Лігія дихала рівно, але так, як дихають уві сні.
«Вона спить, вона може спати! – подумала Акта. – Вона ще дитя».
Через хвилину, одначе, спало на думку, що дитя це воліє втікати, ніж стати коханкою Вініція, віддає перевагу злидням над ганьбою, бурлакуванню – над чудовим будинком у Каринах, над вбраннями, коштовностями, над учтами, звуками лютень і цитр.
«Чому?»
І вона стала придивлятися до Лігії, мовби намагаючись прочитати відповідь на обличчі сплячої. Акта дивилася на її чисте чоло, на погідні дуги брів, на темні вії, на розтулені вуста, на дівочі груди, що здіймалися від спокійного дихання, потому подумала знову:
«Як вона відрізняється від мене!»
І Лігія видалась їй чудом, якимсь божим видінням, якоюсь улюбленицею богів, у сто разів прекраснішою, ніж усі квіти в імператорських садах і всі статуї в його палаці. Проте в серці гречанки не було заздрості. Навпаки, від думки про небезпеку, що загрожувала дівчині, охопило її велике співчуття. Прокинулося в ній якесь материнське почуття; Лігія здавалася не лише прекрасною, мов дивний сон, але водночас дуже дорогою, і, наблизивши вуста до її темного волосся, Акта почала її цілувати.
А Лігія спала спокійно, ніби вдома, під опікою Помпонії Грецини. І спала досить довго. Полудень уже минув, коли розплющила вона свої блакитні очі й почала роззиратися по кубікулу з великим зачудуванням. Мабуть, її дивувало, що вона не вдома, не у Плавтіїв.
– Це ти, Акто? – мовила врешті, розгледівши в сутінках обличчя гречанки.
– Я, Лігіє.
– Чи то вже вечір?
– Ні, дитино, але полудень уже минув.
– А Урс не повернувся?
– Він і не говорив, що повернеться, тільки сказав, що ввечері буде чекати з християнами на ноші.
– Справді.
Потому покинули кубікул і пішли до лазні, де Акта, викупавши Лігію, повела її снідати, а згодом – у палацовий сад, де можна було не побоюватися небезпечної зустрічі, позаяк імператор та його наближені ще спали. Лігія вперше в житті бачила ці розкішні сади з кипарисами, пініями, дубами, маслинами та миртами, між котрими білів цілий народ статуй, блищали спокійні дзеркала ставків, квітували цілі гайки троянд, зрошуваних водяним пилом фонтанів, де входи в чарівні гроти були обвиті плющем або виноградом, де на водах плавали сріблясті лебеді, а між статуями й деревами ходили приручені газелі з пустель Африки й барвисте птаство, привезене з усіх знаних країн світу.
В садах було порожньо; тільки тут і там працювали з лопатами в руках раби, співаючи впівголоса; інші, котрим дано хвилину перепочинку, сиділи над ставками або в тіні дубів, у тремтячих полисках, утворених сонячними променями, що проникали крізь листя; ще інші поливали троянди або блідо-бузкові квіти шафрану. Акта з Лігією ходили досить довго, оглядаючи всілякі садові диковини, і хоча Лігії бракувало розкутості, була вона ще настільки дитиною, що цікавість і зачудування переважили. Вона подумала навіть, що якби імператор був добрим, то в такому палаці і в таких садах міг би почуватися вельми щасливим.
Нарешті, стомлені трохи, всілися на лаві, схованій у заростях кипарисів, і заговорили про те, що найдужче тривожило їхні серця, тобто про вечірню втечу Лігії. Акта була куди менше, ніж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Quo vadis», після закриття браузера.