Читати книгу - "Магус"

— Я можу помилятися.

— Аякже. Людині взагалі властиво помилятися. Це магус не може дозволити собі жодної помилки, бо він — вище за них, він — довершений, ідеальний, самодостатній. Магус ставить запитання, спрямовані назовні, і ніколи — на самого себе.

— Є речі, в яких нерозумно сумніватися.

— І є ті, в яких нерозумно не сумніватися. Те, що ви говорите зі мною про це, доводить: ви, месере, уже сумніваєтеся. Пташеня розбило яйце, шкаралупу не склеїти. Вам лишається тільки одне: прийняти самостійне рішення. Будь-яке. Ви можете і далі вірити в ідеали братства чи ж відкинути їх усі до одного, але тепер це буде ваш свідомий вибір.

— Я… — Оберто затинається, хитає головою, знічений, — я подумаю, синьйоре Аральдо. Справді, дякую за пораду і за співчуття.

— Завжди прошу, месере. Колись давно я мав честь називати другом одного законника… це стара історія, напівзабута і, мабуть, не дуже цікава. Важливо от що: відтоді я бачив багатьох братів вашого ордену — і магусів, і інших. Шкода, але більшість із них воліють не залишати яйця навіть тоді, коли виростають із нього. Інші ж розбивають шкаралупу і виявляються зовсім не готовими до світу, який чекає на них по той бік білих опуклих стінок. Ви мені симпатичні, месере, тому я хотів би, щоб вам вдалося вибратись зі шкаралупи якщо не безболісно, то хоча б без фатальних наслідків.

— Я намагатимусь, синьйоре Аральдо… намагатимусь. — Він усе-таки опановує себе і згадує, навіщо прийшов до привида. — Дозвольте одне запитання?

— Уважно слухаю.

— Ви ж знали про Фантина? Відпочатку знали?

— Це очевидно для будь-кого, хто бачив кілька поколінь Цинікуллі — хоча б на портретах.

— Але навіщо?…

— Помста, месере, помста. Найсолодше задоволення — і, до речі, одне з небагатьох, доступних привидам. Не приховуватиму, була ще причина: хотів, дурень недалекоглядний, допомогти хлопчині влаштувати власне життя; але це вже потім, коли я познайомився із ним ближче, а спершу єдине, що надихало мене — бажання як слід насолити… навіть не нинішнім Цинікуллі, а марнославцю Бенедетто, який завжди ду-уже турбувався про чистоту крові і не терпів згадок про незаконних нащадків. Тому що сам він (відкрию вам таємницю) був саме бастардом. У ті часи, до речі, до побічних синів ставилися незрівнянно суворіше, ніж зараз. Нинішній папа, я чув, оголосив кількох своїх бастардів племінниками, дав їм чималі наділи — і нічого, слова ніхто наперекір не сказав. У давні часи «доброзичливці» влаштували б із цього добрячий скандал!.. Воістину мав рацію мислитель, коли вигукував: «О tempores, o mores!»

Оберто, ясна річ, не може із цим не погодитися.

Також пообіцяє він виконати прохання, яке, прощаючись, висловить привид.

І виконає, бо навіть тепер, коли він уже перестав бути повноцінним законником, Оберто залишається людиною свого слова.

3

Сьомий, останній удар дзвону розсіявся у вечірньому повітрі — і от Оберто уже біля ювелірної крамнички.

«Голос» Татуся, як не дивно, чекає на магуса при вході. Сидить на низенькому стільчику, посмоктує винце, душею відпочиває. Поряд примостилася симпатична дівулька, і вони стиха воркують про якісь дурнички, їм одним цікаві й зрозумілі. Дівулька, до речі, та сама, із «Стоптаного чобота». Виявляється, Татусь Карло прислав її, дізнавшись про ресурджентів: сказав, про всяк випадок, раптом треба буде вісточку передати.

Як у воду дивився! Оберто одразу наказує дівульці повертатися в «Чобіт» і передати донові Карлеоне таке собі проханнячко. З’ясовується (Vox повідомляє), що і «хрещений батько» теж хотів попросити Оберто про послугу: якщо буде можливо, дізнатися, навіщо приїхали в Альяссо воскресники.

— Розберемося, — киває той. Поки «голос» і дівуля прощаються, він заходить у крамничку, де маестро Іракунді разом із підмайстром саме закінчують виконувати обіцяне. «Зачекайте, я покличу вас, месере!» — майже реве Тодаро — що ж, магус повертається на вулицю і проводить час у бесіді з «голосом», уточнюючи деякі деталі. Зокрема, розпитуючи про те, хто володіє корабельнею, в якій розмістили «Цирцею» після того, як вона сіла на мілину.

Нарешті замовлення виконане, можна йти далі, тепер — у порт. Магус дивує свого супутника: заявляє, що треба поспішати, часу обмаль — але при цьому робить гак, аби зайти на ринок і купити два міхи дорогого вина. Вручає їх «голосу» і наказує берегти як зіницю ока.

Контора власника корабельні — тут же, в порту, щоб далеко не ходити. Сам власник — скуйовджений і сердитий, на привітання візитерів він ричить щось нерозбірливе, явно вороже, однак магус після спілкування з маестро Іракунді готовий до такого прийому. Та й «голос» швиденько втихомирює шановного Ріккардо Барбіаллу, прошепотівши йому на вухо кілька слів. Певно, авторитет Татуся Карло важить для власника корабельні не менше, ніж для ювеліра: Оберто готові вислухати, хоча прийняти похмуре «То чого вам, люб’язний?» за щиру увагу чи душевну прихильність здатна тільки вкрай наївна людина.

Сьєр Барбіалла навіть не потурбувався сісти — височить біля столу, вперся волохатими кулачищами в облікову книгу, набурмосився. Мовчить, але всім своїм виглядом показує: нема у мене часу про всілякі дурниці теревенити, і так клопоту вистачає, словом, давайте швиденько: викладайте, навіщо приперлися, та й забирайтесь геть!

— Я тут, аби допомогти вам.

— Отакої! — іронічно вигукує сьєр Барбіалла. — А чого це ви раптом вирішили, що мені потрібна допомога?

— Якщо не помиляюся, в одному з ваших доків кілька тижнів тому почали відбуватися прикрі… випадковості, назвемо їх так.

— У мене, люб’язний, прикрі випадковості трапляються щотижня. Життя, до вашого відома, не тільки із успіхів складається!

— Я кажу про той док, в якому розмістили «Цирцею».

Сьєр Барбіалла важко зітхає і, примруживши око, запитує нарешті:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі зникнення інструментів, псування снастей, затхлу питну воду, а також інші дрібні капості, які зазвичай коять розгнівані пуерулі.

— Пальцем у небо! — чи то радіє, чи засмучується сьєр Барбіалла. — Я уже викликав фахівців, радився. Кажуть, усе чисто, пуерулі тут ні до чого.

— Якщо бути точним, вони заявили, буцім жоден із відомих їм пуеруло не має відношення до того, що відбувається.

— Саме так, — розгублено підтверджує сьєр Барбіалла. — А яка, власне?…

— Різниця, бачте, полягає в тому, що ви маєте справу із представником тієї гілки «дрібного народця», яка майже невідома у нас, в Середземномор’ї. Вони мешкають переважно на півночі, а сюди якщо і потрапляють — випадково.

Сьєр Барбіалла миттю кметить що до чого.

— Скільки мені коштуватимуть ваші послуги, синьйоре?…

— Оберто, але без